— Ви подивіться!.. Подивіться!
Крекчучи, вона таки зводиться — й несказанно торопіє:
— Та не може бути!
У верболозах над синьою биндою мілкого струмка стоїть тітка Секлета, тримаючи на мотузку червону корову. Червона корова пасеться на траві, а тітка дивиться в небо. Либонь, жде німецького літака. Але літака ніде не видно: небо над Овечачим, над полями та над лісом чисте-чистісіньке.
Баба Ликбра бере мішечок з глиною," мене за руку — й гайда.
Спершу я наміряюся звернути в балочку до тітки Секлети, бо так ото кортить подивитись на неї та на корову, що пасеться спокійно. Хочеться побачити під ногами сліди куль, якими прошито землю. Але баба Лико-ра смикає мене за руку, аби до села повертатись навпрошки полем, хоч так і далі.
Йдемо збур'яненим полем, звідси тітку Секлету з червоною коровою в балці не видно, а баба Ликора бубонить:
— Не можна до Секлети, не можна... А коли знову отой крук нагряне, га? За нами не поженеться, бо в нас глина, а знову поженеться за Секлетою, бо в неї корова. Ой дурна ж яка, дурна, аж світиться. Вхопилася за чужу корову — й тримається. То що тобі дорожче — твоє життя чи чужа корова? Матимеш життя, то ще не одну чужу корову здибаєш, бо час такий наспів, а то й, диви ся, на свою розживешся, хоч де тобі розжитися...
ПРОВОДИ
Великдень минув, проводи.
Баба Ликора ставить біля зеленого горбика ло-зинового коша, знімає білу пілку, якою згори зав'язано коша, а вже звідти дістає полотняний вишитий рушник. Цей полотняний білий рушник лягає згори на могилу, з якої на світ божий проткнулися міцні та гострі стебла півників. Потім на рушник лягають крашанки, фарбовані в цибулинні, а також фарбовані в чомусь ядучо-синьому. Біля крашанок стають дві малі й пухкі пасочки, зготовлені на курячих яйцях. Потім — миска з колотухою. (Хоч у баби Ликори немає не те що корови, а й кози, проте вона в сусідів випросила сметани та сиру на колотуху, бо треба ж — проводи!) Виринає з коша й полумисок з курячою печенею, на яку баба Ликора не пошкодувала курку, яка вже перестала нестися. Далі — дерев'яні ложки, политі блискучою поливою, на денці кожної ложки намальовано яскраву вишню.
Баба Ликора молиться, склавши руки на грудях, і на її запавутиненому зморшками обличчі спалахує блаженний вираз.
Довкола на кладовищі — людно, проте не гамірно. Голоси якісь притишені й лагідні, глибокі й задушевні, мовби кожним такі голоси береглися про сьогоднішнє свято. На теплому шарпливому вітрі тріпоче зелене, майже прозоре листячко на березах, з вишень облітає цвіт — на могили та на людей, від розквітлих яблунь хвиля за хвилею котяться духмяні пахощі.
І хоч не на всіх могилах, та на багатьох розстелено рушники, а на рушниках — виставлено крашанки, паски, хліб, миски, полумиски, макітерки, горнятка.
Скраю кладовища поміж могилками ходить батюшка з півчими. У батюшки — біла куделя тонкорунної бороди, блискучі ризи, що сяють яскраво. Над батюшкою похитується важке шумовиння хореньок-корогов, на яких — лики святих, задуманих і статечних. Лунають голоси півчих — жалібні й тремтячі, від них на душі тривожно й солодко.
— Людоньки, людоньки, давайте разом рушники простелимо, щоб укупі сісти...
— Постривай, Маріє, нехай батюшка відправить.
— Та чим ми батюшці на заваді?
— Е-е, Маріє, таж батюшка править.
З низьких журливих хмар накрапує дощик. Ледь-ледь накрапує, а краплини дрібні, мов мак, і теплі.
Батюшка з півчими, йдучи поміж могил, зупиняється то в одному місці, то в іншому. Бере від жінок заяложені книжечки-пам'ятки, розгортає, глибоким грудним голосом зачитує імена — й виводить протяжно:
— Господу богу помолимося!..
І півчі дружно та злагоджено підхоплюють слідом за батюшкою.
Ось уже батюшка біля нас — і баба Ликора моторно та запопадливо подає йому й свою книжечку-пам'ятку, яку дістає з-за пазухи.
— За померлих... на водах потоплених... за убієнних... За Варвару й Івана... за Миколу й Дмитра... за Настю й Мотрю... за Каленика й Оляну...
Батюшка поспіхом, одне за одним, називає імена, либонь, навіть не заглядаючи в обстріпану книжечку-пам'ятку, наче він їх усіх знає з пам'яті. А я зачаровано дивлюся на корогви-хореньки, що погойдуються над голомозою батюшчиною головою, і на отих святих, які, здається, все знають і все розуміють, а знають і розуміють так багато, що аж мороз по шкірі продирає.
Батюшка з півчими далі йде поміж могилами, а над їхніми головами пливуть вигаптувані на корогвах-хореньках святі.
І тоді баба Ликора, тітка Марія, Секлета, Срулиха та інше жіноцтво неквапливо, з хазяйською гідністю гуртом свої рушники стелять один до одного, так що скоро на зеленій траві біліє начеб один великий вишитий полотняний рушник, заставлений усім тим, хто що прихопив з собою.
Коли батюшка з півчими йдуть з кладовища, обіч цього довгого рушника всідаємося, підібгавши ноги. А хто не може підібгати ноги, стоїть навколішки. А хтось грудьми і лягає на землю, встромивши голову поміж мисок та полумисків.
Я не тямлю, що сьогодні коїться на кладовищі, проте мені страх як цікаво, і якась щемлива, натхненна тривога поймає моє збуджене єство.
Хто такі Варвара та Іван, Микола та Дмитро, Настя та Мотря, Каленик та Оляна? Батюшка з півчими пом'янули їх, помолилися за них. Я їх ніколи не бачив і не знаю, але почуваюсь так, наче вони десь чи поряд, чи недалечко, почуваюсь так, наче неодмінно повинен знати їх, бо знають же їх і баба Ликора, і тітка Марія, і Секлета, і Срулиха, і всі-всі інші знають. Якась загадка, якась таємниця пронизує мою свідомість, але я не можу проникнути в цю загадку-таємницю.
Я ніколи не бачив баби Ликориного батька, я ніколи не бачив баби Ликориної матері. Ось їхні могили, рядочком, а на могилах дерев'яні хрести, потріскані, сірі. Я дивлюся на ці хрести, на квіти, що ростуть з землі, й не можу втямити: чому хрести, чому квіти?.. Чому так багато зібралося на кладовищі овечацьких людей, наче вони сюди поприходили в гості до тих, кого вже немає? І не тільки розмовляють про тих, кого нема, а й начебто розмовляють з тими, кого нема?
А вони чують усіх нас?
І що це за бесіда така велика, в якій розмовляють живі з покійними, чуючи й тямлячи одне одного?