– У твоїх словах є частка істини, Б’яншоне.
– Частка істини? – обурився Б’яншон. – Усе в них – істина. Невже ти гадаєш, мене не вразила у саме серце образлива ввічливість, з якою вона дала мені відчути ту невидиму відстань, що лежить між нею – аристократкою, і мною – простолюдином? Думаєш, мені не вселила глибокої зневаги її котяча лагідність? Просто я їй потрібен сьогодні. Через рік вона пальцем не кивне, щоб зробити мені найменшу послугу, а сьогодні ввечері улещатиме мене усмішками, сподіваючись, що я зможу вплинути на свого дядька Попіно, від якого залежить успіх її позову…
– Друже, а ти хотів би, щоб вона наговорила тобі грубощів? Я згоден з твоєю філіппікою проти великосвітських жінок, але ж ідеться про мої вподобання, а не твої. Я все ж таки радше візьму за дружину маркізу д’Еспар, ніж найцнотливішу, найсерйознішу, найлагіднішу жінку в світі. Одружитися з ангелом! Таж тоді доведеться поховати себе в глушині й тішитися сільськими радощами! Для політика дружина – це ключ до влади, це машина, що вміє чемно всміхатися й казати люб’язні слова. Вона – найголовніше, найнадійніше знаряддя шанолюбця. Одне слово, це друг, якого можна підставити під удар, нічим не ризикуючи, і потім зректися, нічим не поступившись. Уяви собі Магомета в Парижі дев’ятнадцятого століття. Дружина в нього була б викапана Роган, хитра й улеслива, як жінка посла, спритна, як Фігаро. Любляча дружина нічого тобі не дасть, а маючи за дружину великосвітську даму, ти досягнеш усього. Вона – алмаз, яким чоловік вирізає усі шибки, якщо в нього нема золотого ключа, який відмикає всі двері. Міщанам – міщанські чесноти, а шанолюбцям – вади шанолюбців. А тепер уяви собі, друже, яка то втіха – кохання герцогині де Ланже, герцогині де Мофріньєз або леді Дадлі! Якого чару надає холодна стриманість цих жінок найменшим проявам їхнього почуття! Яка радість милуватися барвінком, що пробивається з-під снігу! Одна усмішка, напівприкрита віялом – і куди дівається стриманість, продиктована правилами пристойності? Та хіба можна з цим рівняти непогамовні пристрасті твоїх міщанок з їхньою сумнівною відданістю! Бо відданість у коханні – це той самий розрахунок. А крім того, у великосвітської жінки, у Бламон-Шоврі, свої чесноти! Її чесноти – багатство, влада, блиск, певна зневага до всіх, хто стоїть нижче від неї…
– Дякую, – сказав Б’яншон.
– Ти старий йолоп, друже! – вигукнув, сміючись, Растіньяк. – Не будь плебеєм, наслідуй свого друга Деплена: стань бароном, кавалером ордена Святого Михаїла, пером Франції, а дочок повидавай за герцогів.
– Під три чорти всіх твоїх…
– Ну, ну, вгамуйся. Бачу ти тямиш тільки в медицині. Мені, далебі, жаль тебе.
– Я ненавиджу цих людей. Хоч би вибухнула революція та назавжди звільнила б нас від них.
– Мій любий Робесп’єре, озброєний ланцетом, то ти підеш завтра до свого дядька Попіно чи ні?
– Піду, – сказав Б’яншон. – Заради тебе я і в пекло спущуся…
– Любий друже, ти мене розчулив. Адже я пообіцяв, що маркіза д’Еспара візьмуть під опіку. Я готовий навіть пустити сльозу вдячності, як у давні добрі часи.
– Проте не обіцяю, – провадив Орас, – що Жан Жюль Попіно зробить, як вам хочеться. Ти його ще не знаєш. Та післязавтра я приведу його до твоєї маркізи, хай улестить його, якщо зможе. Але сумніваюся. Його не зваблять ні трюфелі, ні пулярки, ні герцогині, його не злякає гільйотина; нехай король пообіцяє йому перство, а Господь Бог – місце в раю та прибутки з чистилища, все одно він не перекладе навіть соломинки з однієї шальки терезів на другу. Це суддя непідкупний, як сама смерть.
Двоє приятелів дійшли до міністерства закордонних справ, що на розі бульвару Капуцинок.
– Ось ти й удома, – промовив, сміючись, Б’яншон і показав на особняк міністра. – А ось і моя карета, – додав він, показуючи на найманий фіакр. – Таке наше майбутнє.
– Ти щасливо проживеш у тихому затоні, – сказав Растіньяк, – а я змагатимуся з бурями у відкритому морі, аж поки зазнаю катастрофи і попрошу притулку в твоєму гроті, друже.
– До суботи, – відповів Б’яншон.
– До суботи так до суботи, – сказав Растіньяк. – То ти умовиш Попіно?
– Так, я зроблю все, що дозволить мені сумління. Хто знає, чи за цією вимогою опіки не ховається яка-небудь "трагідрама", як казали ми в щасливі дні нашої вбогості.
"Бідолаха Б’яншон! Так він усе життя й залишиться просто чесною людиною!" – подумав Растіньяк, дивлячись, як віддаляється найманий екіпаж.
"Ох, і мороку ж накинув мені Растіньяк, – подумав другого дня Б’яншон, прокинувшись і згадавши про доручену йому делікатну справу. – Правда, я досі не звертався до дядька з жодним проханням, у той час як на його прохання лікував безкоштовно тисячі хворих. Зрештою, ми ніколи не церемонимось один з одним. Або він погодиться, або ні – і справі кінець".
Після цього короткого монологу знаменитий лікар вирушив о сьомій ранку на вулицю Фуар, де проживав Жан Жюль Попіно, слідчий суду першої інстанції департаменту Сени. Вулиця Фуар – або, в колишньому значенні цього слова, вулиця Солом’яна – у XIII столітті була найвідомішою вулицею в Парижі. Саме там стояли університетські будівлі, коли на весь учений світ гримів голос Абеляра, а згодом і Жерсона. Сьогодні це одна з найбрудніших вулиць Дванадцятої округи, найубогішого кварталу в Парижі, де дві третини жителів не мають чим топити взимку, де найбільше підкидьків у сирітських притулках, хворих у лікарнях, жебраків на вулицях, ганчірників біля звалищ, виснажених дідів, які гріються на сонечку, притулившися спиною до стіни, безробітних майстрових на майданах, арештантів у виправній поліції. На цій завжди вологій вулиці, де від кількох фарбувалень стікають до Сени струмочки чорної води, стоїть старий цегляний будинок, стіни якого мають прокладку з обтесаного каменю. Колись його перебудували, мабуть, ще за часів Франціска І. Весь його вигляд – а це властиво для багатьох паризьких будинків – свідчить про міцність. Другий поверх, придавлений вагою третього й четвертого поверхів і підпертий масивними стінами нижнього, скидається, якщо дозволено так висловитись, на роздуте черево. На перший погляд здається, що простінки між вікнами, хоч і укріплені обтесаним каменем, ось-ось заваляться. Але уважний спостерігач відразу помітить, що цей дім стоїть не менш надійно, ніж Болонська вежа: сточені часом старі цеглини і старі камені стійко утримують рівновагу. В усі пори року на міцних стінах нижнього поверху лежить ледь помітний жовтавий наліт, властивий відвологлому каменю. Від цих стін на перехожого віє холодом. Заокруглені тумби погано захищають дім від кабріолетних коліс. Як і в усіх будинках, споруджених ще в ті часи, коли в каретах не їздили, ворота тут перекриті низькою аркою і вельми схожі на вхід до в’язниці. Три вікна праворуч від воріт забрані знадвору такими густими ґратами, що навіть найцікавіше око не роздивилося б внутрішньої обстави вогких і темних кімнат, та й шибки там укриті грубим шаром бруду й пилюки; ліворуч – два такі самі вікна, одне з них іноді буває відчинене, і тоді з вулиці видно, як у кімнаті з дощаною підлогою та дерев’яною обшивкою стін копошаться, працюють, куховарять, їдять і сваряться воротар, його жінка та діти; до цієї кімнати, де все спорохнявіло, спускаються по двох сходинках, що свідчать про поступове підвищення паризької бруківки. Якщо під час негоди перехожий заховається від дощу під склепінням з побіленими кривими бантинами, що тягнеться аж до сходів, він зможе роздивитися двір цього будинку. Ліворуч – квадратний садочок не більше як чотири кроки завдовжки й завширшки; трава в ньому давно не росте, решітка для винограду стоїть голісінька, а під двома деревами немає жодної зеленої стеблинки, зате густо лежать клапті старого паперу й ганчір’я, битий щебінь і черепиця. Не сад, а безплідне пустирище, де стіни дому, стовбури та гілля дерев укрилися порохом часу, схожим на застиглу сажу. Будинок складається з двох частин, розташованих під прямим кутом; вікна виходять у сад, затиснутий між двома сусідніми домами, спорудженими на старовинний лад, із дерева й цегли, облупленими, щомиті готовими завалитись. На кожному поверсі можна побачити найрозмаїтіші вироби, залежно від того, яким ремеслом годується пожилець. На довгих жердинах сушаться величезні мотки фарбованої вовни, на вірьовках гойдаються на вітрі випрані сорочки, трохи вище лежать на дошках щойно оправлені книги з крапчастими, під мармур, обрізами; жінки співають, чоловіки насвистують, дітлахи галасують, із столярні долинає скрегіт пилки, з майстерні мідника – брязкіт і дзенькіт металу; тут зібрано чимало ремесел, і безліч інструментів утворюють неймовірний шум. Усередині цього проходу, який не можна назвати ні двором, ні садом, ні залою, хоча він схожий і на те, і на те, і на те, здіймаються стрільчасті арки, оперті на дерев’яні стовпи з кам’яними цоколями. Дві арки виходять у садочок, дві інші – навпроти воріт – відкривають вид на дерев’яні сходи з вигадливими залізними поручнями, що колись були дивом слюсарного мистецтва, та з вичовганими, розхитаними приступками. Подвійні двері квартир із заяложеною, побурілою від бруду та пилюки лиштвою, обтягнуті плюшем та оббиті в косу клітину цвяхами із стертою позолотою. Ці залишки розкоші свідчать, що за Людовіка XIV будинок належав або радникові парламенту, або багатим священнослужителям, або якомусь скарбникові. Але сліди колишньої розкоші можуть викликати тільки посмішку – такий разючий тут контраст між минулим і теперішнім. Жан Жюль Попіно жив на другому поверсі цього будинку, де через вузьку вулицю було ще темніше, ніж звичайно буває на нижніх поверхах паризьких будинків. Це старе помешкання знали в усьому Дванадцятому окрузі, що йому провидіння дарувало в слідчі Попіно, як дарує воно людям цілющі трави для лікування або полегшення недуг.