Сонце в кривавім блиску хилилося над піскову пустиню, коли на лівім березі Нілу показалося невелике єгипетське село. Воно, мов обідрана сирота, тулилося своїми вбогими хатками до розвалин стародавніх палат і храмів; де-де ревли корови та блеяли вівці, з тростинових стріх вився вгору дим; селяни вертали з поля, несучи на головах важкі пшеничні снопи. Коло самого берега Нілу видно було купку дерев і дві чи три сикомори хилилися гілками у воду, мов наші верби. Старець Данило довго стояв у човні і придивлявся сьому гарному образкові; його очі немов шукали чогось. Далі він наблизився до керманича і промовив:
— Сюди кермуй, до тих дерев. Там переночуємо. — Керманич послухав наказу, і за кілька хвиль човен пристав до берега під самими сикоморами, а один із гребців, вискочивши на берег, прив’язав човна ужевкою до пня сикомори. Старець при помочі свойого ученика вийшов на берег.
— Ось тут переночуємо,— мовив він, озираючись довкола. і
— Як то? Тут? На березі? На пустім майдані серед села? — мовив невдоволений ученик.
— Так, тут, — спокійно повторив старець.
— Але ж то не може бути! Тут уночі холодно, від ріки тягне. Звір може надійти...
— Нічого, синку; тут переночуємо,— повторяв старець.
— Ходімо бодай он там між руїни храма. Там є кам’яний поміст, зверха склепіння, там вигідніше і безпечніше.
— Ні, синку, перебудемо тут.
— Але ж се не випадає! — скрикнув нетерпеливо ученик. — Спати нам серед майдану, як жебракам або волоцюгам!
— Нічого, синку, переспимо,— повторяв усе своє старець, уперто, мов дитина. Але й ученик також був упертий; старців супокій дражнив його. Сонце вже зайшло, надворі потемніло, і він стояв на березі, сам не знаючи, що почати з собою. З великої досади він аж заплакав і скрикнув:
— А волів би я не жити на світі, ніж отак поневірятися!
В тій хвилі здалека показалося світло, що, мов блудний огник, миготіло по полю в напрямі від села і наближалося до них. Оба черці покинули свою неприємну розмову і дивилися на світло. За якої півгодини воно наблизилося до них зовсім, і вони побачили при блиску смолоскипів старезного діда, що в супроводі кількох людей ішов понад берегом Нілу. Побачивши їх, старець наблизився, впав на коліна перед старцем Данилом, а принявши його благословенство, почав цілувати його ноги і руки, а далі так само й ученика, просячи їх обох, щоб не погордували його вбогою хатою і вечерею і приняли у нього нічліг.
— Підемо,— мовив коротко старець Данило, і всі разом при блиску смолоскипів подалися до села. По дорозі дідусь знайшов ще кількох прохожих та беззахисних жебраків і просив усіх до себе. Коли прийшли до його хати, дідусь вітав їх усіх радісно, нагрів води і повмивав їм ноги, а потім заставив їм скромну, але ситу вечерю і сам, їдячи дуже небагато, не переставав раз у раз припрошувати своїх гостей. Коли всі наситилися, дідусь зібрав усі дрібки і недоїдки і виніс перед хату, де вже чекала на них ціла ватага сільських псів; вони, очевидно, звикли вже були на сю гостину, бо чекали перед хатою спокійно, а тепер, одержавши кождий свій шматочок, розбіглися геть.
Зробивши таким способом порядок і вичерпавши всі свої засоби, так що в його хаті не лишилося на завтра ані шматочка хліба, ані крапельки оливи, дідусь постелив своїм гостям і дбайливо, мов добра мати, поукладав їх усіх до сну. Тільки старець Данило не лягав спати. Він велів своєму ученикові спати, а сам, узявши господаря з собою до сусідньої малої комнатки, де звичайно спав сам господар, довго вночі говорив з ним про щось. Ученик виразно чув, як старець Данило розповідав щось довго, господар скрикував кілька разів, мов зачудуваний, а далі почав плакати і хлипати, мов мала дитина. Знов чути було голос старця Данила і потім голос господаря; але тут ученика зломив сон, і він заснув, не дослухавши, чи довго розмовляли оба старці і на чім скінчилася їх розмова.
Другого дня старець Данило збудив ученика. Старенький господар горячо, з слізьми на очах цілував руки й ноги пустинникові, прощаючися з ним; він цілував також ученика, по чім оба рушили далі у свою дорогу. Поки плили далі горі Нілом, ученик кілька разів знімав розмову про дивного дідуся в селі; його палила цікавість дізнатися, хто се такий і про що говорив з ним уночі старець Данило. Але Данило мов не чув або не розумів його натяків, а на виразні питання відповідав якось нерадо.
"Певно, не хоче говорити при чужих людях, при веслярах",— подумав собі ученик і постановив відложити допити аж до тої хвилі, коли прибудуть до Тебаїди і знов замешкають у своїх тихих, відлюдних келіях. Та ось вони вже в Тебаїді, у своїх скитах; ученик одного дня, другого дня, третього дня запитує старця про дивного селянина, але старець ані руш.
— Ні, синку, не будемо про се говорити. — Ось і вся його відповідь, а потім він звертає розмову на щось інше. Ученик чим далі, тим дужче горить з нетерплячки, а далі дійшов до того, що одного дня ані вранці, ані вполудне не заходив до скита, в котрому жив старець, не приносив йому ані води, ані хліба, ані тої жміньки вареного бобу, що була одинокою його теплою стравою. Вже вечоріло, коли старець сам прийшов до ученикової келії.
— Що се таке, сину? — питав він своїм звичайним спокійним і ласкавим тоном.— Забув ти сьогодні свойого батька і дав йому весь день мліти з голоду.
— Нема в мене батька! — понуро мовив ученик. — Батько любить свойого сина і довіряє йому, а ти не хочеш сказати мені того, що було між тобою і тим старим у селі.
Почувши сі слова, старець Данило не мовив ані слова більше, лише спокійно обернувся, щоб іти геть. Та ученик не видержав. З голосним плачем він кинувся до ніг старцеві і, обхопивши їх, лебедів:
— Ні, не пущу тебе, отче, поки не скажеш мені всього! Благаю тебе, не доводи мою душу до затуманення і скажи мені, хто сей дід і про що говорили ви тої ночі?
Старець Данило, бачачи таку силу волі у свого ученика, сказав йому ласкаво:
— Добре, сину! Скажу тобі все; але поперед усього дай мені дещо троха перекусити, бо голод не позволить мені скінчити свойого оповідання.
Заспокоївши трохи свій голод, старець ось як промовив до ученика: