З правого боку дороги на всьому її протязі стояли телеграфні стовпи з двома дротами. Стаючи все меншими і меншими, вони коло села зникали за хатами і зеленню, а далі знову з'являлися в ліловій далині у вигляді дуже маленьких, тоненьких паличок, схожих на олівці, встромлені в землю. На дротах сиділи яструби, кібчики і ворони й байдуже дивилися, як рухалася валка.
Єгорушка лежав на самому задньому возі і міг тому бачити всю валку. Усіх підвід у валці було близько двадцяти, і на кожні три підводи припадало по одному погоничеві. Коло заднього воза, де був Єгорушка, ішов дід з сивою бородою, такий самий худий і низенький, як о. Хри* стофор, але з обличчям бурим від смаги, суворим і задумливим. Дуже можливо, що цей дід не був ні суворим, ні задумливим, але його червоні повіки й довгий гострий ніс надавали його обличчю суворого, сухого виразу, який бував в людей, що звикли думати завжди про серйозне й на самоті. Як і па о. Хріїсдофорі, на ньому був крислатий циліндр, але пе панський, а повстяний і бурий, схожий скоріше на зрізаний конус, ник ва диліндр. Ноги в нього були босі. Мабуть, за звичкою, набутою в холодні зими, коли не раз, певно, доводилося йому мерзнути біля валки, він на ходу ляскав себе по стегнах і притупував ногами. Помітивши, що Єгорушка прокинувся, він подивився на нього і сказав, зіщулюючись, як від морозу.
— А, прокинувся, молодчику? Стиком Іванові Івановичу доводишся?
— Ні, племінник...
— Іванові Івановичу? А я ось чобітки скинув і босоніж стрибаю. Ніжки в мене хворі, застуджені, а без чобіт воно виходить вільніше... Вільніше, молодчику... Тобто без чобіт... Виходить, племінник? А він хороша людина, нічого... Дай боже —здоров'я... №<шю... Я еро Івана Івановича... До молокана воїгшв... О, господа помилуй!
Старий і говорив так, начебто %яо дуже холодно, з зупинками і ве розтуляючи ІЖК слід рота; і губні приголосні вимовляв він погано, заїкаючись на них, наче в нього замерзли губи. Звертаючись до Єгорушки, він пі разу не усміхнувся і вдавався суворіш.
Далі ва дві підводи йшов ?з батогом у руці чоловік у довгому рудому палаті, в кашкеті і в чоботях з опущеними халявами. Цей був не істарий, років шд сорок. Коли він ©гдянувся, Єгорушка побачив довге червоне обличчя з ріденькою цапиною борідкою й губчатою ґулею під правим оком. Крім цієї, дуже еегарної гулі, в нього була ще одна особлива шгрикмета, що різко впадала у вічі: в лівій руці держав він батіг, а травою вимахував так, начебто диригував невидимим хором; часом він брав батіг під пахву і тоді вже диригував "обома руками й щось гудів собі під ніс
Дальший аа ним підводчик являв собою довгу, прямолінійну постать з дуже пожишши плечима і з плоскою, як дошка, спиною. Віза т?ршшався рівно, начебто марширував "бо проковтнув армян, руки в нього не метлялися, а зви-•саяи, як рівні падшці, і ступав він якось дерев'яно, на зразок лялыювях солдатиків, майже не згинаючи колін і намагаючись робити &рок якнайширший; коли старий або власник губчатої гулі робили по два кроки, він устигав '"робити лтгше один, і тому вдавалося, що він іде повільніше за інших і вддетає. Обличчя його було зав'язане ган-*гіртсою, і на голові стирчало щось схоже на чернечу скуфіку; одягнений він був у коротку хохлацъку чумарку, всю всіяну латками, та в сині штани навипуск, а взутий у личаки.
Тих, що були далі, Єгорушка вже не розглядав. Він ліг на живіт, розкопирсав у паці дірочку і знічев'я почав сукати з вовни ниточки. Дід, що йшов унизу, виявився не таким суворим і серйозним, як можна булго гадати, дивлячись на його обличчя. Раз почавши розмову, він уже не припиняв її.
— Ти куди ж їдеш? — спитав він, притупуточи ногазш.
— Учитися,— відповів Єгорушка.
— Учитися? Ага... Ну, поможи, цариіге небесна. Так. Розум добре, а два краще. Одній лтодинг бог один розум дає, а другій — два розуми, а іншому й три... Іншому три, це правда... Один розум, з яким мати породила, другий від науки, а третій від доброго життя. Так, братику, добре, якщо в людини три розуми; Такому не те що жити, а й помирати легше. Помирати, еге... А помремо всі, як один.
Дід почухав собі лоба, глянув червоними очима вгору на Єгорушку і вів далі:
— Максим Миколайович, пан з-під Слов'яносербсвка, торік теж повіз свого хлопчину в науку. Не знаю, як він там у тих науках, а хлопчина нічого, хороший... Дай боже здоров'я, хороші пани. Еге, теж ото повіз у науку... В Сло-в'яносербську нема такого закладу, щоб, виходить, до науки доводити. Нема... А місто нічого, хороше... ПГкола звичайна, для простого звання є, а щоб до великої науки, таких нема... Нема, це правда. Тебе як звуть?
— Єгорушка.
— Виходить, Єгорій... Святого великомученика Єгорїя Побідоносця числа двадцять третього квітня. А мов-" святе ім'я Пантелій... Пантелій Захарів Холодов... Ми Холодови будемо... Сам я родом, може, чув, з Тіма, Курської губернії. Брати мої до міщан приписались і в місті з майстерства живуть, а я мужик... Мужиком зостався. Років з сім тому їздив я туди... додому тобто. І на селі був, і в місті... У Тімг, кажу, був. Тоді, хвалити бога, всі живі і здорові були, а тепер не знаю... Може, хто й помгер... А помирати вже час, бо всі старі, є которі й старші за мене. Смерть нічого, воно добре, та тільки б, звичайно, без покаяння не вмерти. Нема гіршого лиха, як нагла смерть. Нагла смерть бісові радість. А коли хочеш з покаянням померти, щоб, виходить, до чертогів божих заборони тобі не було, Варварі-великомуче-ниці молись. Вона заступниця. Вона, це правда... Бо їй бог в небесах таке положення визначив, щоб, значить, кожний мав повну праву її про покаяння благати.
Пантелій бурмотів і, як видно, не дбав про те, чує його Єгорушка чи ні. Говорив він мляво, собі під ніс, не підвищував і не притишував голосу, але за короткий час устиг розповісти багато чого. Усе, що він розповідав, складалося з уривків, дуже мало зв'язаних між собою і зовсім не цікавих для Єгорушки. Може, він говорив тільки для того, щоб оце вранці після ночі, перебутої в мовчанці, зробити вголос перевірку своїх думок: чи всі вони дома? Скінчивши про покаяння, він знову заговорив про якогось Максима Миколайовича з-під Слов'яносербська.