Тобі погано? — спитала вона.
Ремедіос Прекрасна, тримаючи в руках другий кінець простирадла, відповіла їй зі співчутливою усмішкою:
Навпаки, мені ще зроду не було так добре.
Тільки-но Ремедіос Прекрасна вимовила ці слова, як
Фернанда відчула, іцо лагідний осяйний вітер вириває їй із рук простирадла, і побачила, як вони розгортаються в повітрі на всю ширину. Амаранта ж відчула таємничий трепет мережива на своїх спідницях і тієї хвилини, коли Ремедіос Прекрасна почала підноситися вгору, вчепилася в свій кінець простирадла, щоб не впасти. Тільки Урсула, уже майже зовсім сліпа, зберегла ясність розуму розпізнати природу цього нездоланного вітру — вона полишила простирадла на ласку його світлосяйних струменів і дивилася, як Ремедіос Прекрасна махає їй на прощання рукою, оточена сліпучо-білим тріпотінням простирадел, що підіймалися разом з нею: разом з нею вони пронизали шар повітря, в якому літали жуки та цвіли жоржини, полинули з нею вище, де вже не було четвертої години дня, й назавжди зникли з нею в тій далекій високості, де її не змогли б наздогнати навіть птахи пам'яті, які літають найвище.
Чужинці вирішили, що Ремедіос Прекрасна зрештою скорилася своїй неминучій долі бджолиної матки, а родина намагається врятувати честь байкою про вознесіння. Терзаючись заздрощами, Фернанда трохи згодом усе ж визнала чудо й довго ще потім набридала Господові благаннями повернути їй простирадла. Більшість старожителів Макондо також повірили в чудо; вони навіть позапалювали свічки й заходилися читати заупокійні молитви. Можливо, люди ще довго не гомоніли б ні про що інше, коли б дуже хутко подив не поступився місцем жахові, яким сповнила місто звістка про варварське знищення всіх Ауреліано. Полковник Ауреліано Буендіа якоюсь мірою передчував трагічний кінець своїх синів, хоча й не вважав ці передчуття пророцтвом. Коли Ауреліано Пиляр і Ауреліано Аркайя — ті двоє, що прибули разом з потоком чужинців, — висловили бажання залишитися в Макондо, батько намагався відраяти їх. Він не розумів, що вони робитимуть у місті, де з настанням темноти стало небезпечно ходити. Але Ауреліано Житній і Ауреліано Сумний дали братам роботу на своїх підприємствах. Полковник Ауреліано Буендіа мав усі поки що не зовсім ясні для нього самого підстави не схвалювати їхнього рішення. Від тієї хвилини, коли він побачив сеньйора Брауна в першому автомобілі, що з'явився в Макондо, — оранжевій машині з відкидним верхом і клаксоном, який своїм дзявканням наганяв жаху на міських собак, — колишній вояк весь час обурювався плазуванням людей перед цим ґрінґо й зрозумів: щось змінилося в натурах чоловіків відтоді, як вони брали на плече рушниці, залишали своїх жінок і дітей і йшли на війну. Після Неєрландського перемир'я місцевою владою в Макондо були алькальди, позбавлені самостійності, декоративні судді, вибрані з-посеред мирних і стомлених консерваторів міста. "Це урядування нікчем, — зауважував полковник Ауреліано Буендіа, дивлячись на босих, озброєних дерев'яними кийками поліцаїв. — Ми стільки воювали, і все задля того, щоб нам не перефарбували будинки в блакитний колір". Коли виникла бананова компанія, місцеві чиновники були замінені деспотичними чужинцями, яких сеньйор поселив у електрифікованому курнику, щоб вони тішилися перевагами свого високого сану й не страждали від спеки, москітів та незліченних незручностей і нестатків, що судилися городянам. Замість колишніх поліцаїв з'явилися наймані зарізяки, озброєні мачете. Замкнувшись у майстерні, полковник Ауреліано Буендіа розмірковував про ці переміни і вперше за всі мовчазні роки своєї самотності відчув болісну й несхитну впевненість у тому, що з його боку було помилкою не довести війну до рішучого кінця. Саме в один із тих днів брат уже давно забутого всіма полковника Маґніфіко Вісбаля підійшов разом із семирічним онуком до лотка, щоб випити лимонаду. Хлопчик випадково хлюпнув напоєм на уніформу капрала поліції, що стояв поряд; тоді цей нелюд своїм гострим мачете порубав малого на шматки й одним ударом відтяв голову дідові, який намагався перешкодити цьому. Все місто дивилося на безголове тіло старого, коли кілька чоловіків несли його додому, дивилися на голову, що її якась жінка тримала в руці за волосся, і на закривавлений мішок із шматками дитини.
Для полковника Ауреліано Буендіа це видовище стало кінцем спокутування гріхів. Його знов охопило обурення, достоту таке, яким він перейнявся замолоду, стоячи перед трупом жінки, забитої прикладами через те, що її вкусив скажений собака. Він подивився на цікавих, що стовпилися на вулиці, й своїм колишнім громовим голосом, який відродило його безмірне презирство до себе самого, звалив на них увесь тягар ненависті, яка вже не вміщалася в його серці.
— Постривайте, — гукнув він, — ось днями я дам своїм хлоп'ятам зброю, і вони поквитаються з цими негідниками-ґрінґо!
Увесь наступний тиждень невидимі лиходії полювали по узбережжю на сімнадцятьох полковникових синів, як на кроликів; вони цілились точно в середину накреслених попелом хрестів. Ауреліано Сумний вийшов о сьомій годині вечора з дому своєї матері, аж враз гримнув постріл, і куля пробила йому чоло. Ауреліано Житнього знайшли в його гамаку на фабриці, де він звичайно спав, між бровами в нього стирчав ломик для коління льоду, загнаний аж по держак. Ауреліано Пиляр, провівши свою наречену після кіно, вертався додому яскраво освітленою вулицею Турків — убивця, якого так і не було знайдено серед натовпу, вистрелив у нього з револьвера, і Ауреліано Пиляр упав просто на казан із киплячим лоєм. Через п'ять хвилин по тому хтось постукав у двері кімнати, де Ауреліано Аркайя бавив час з однією жінкою, й крикнув: "Виходь мерщій, там убивають твоїх братів". Як розповідала потім та жінка, Ауреліано Аркайя сплигнув з ліжка й відчинив двері; тоді бахнув постріл з маузера й роздробив йому череп. Тієї ночі смертей, поки в домі готувалися читати молитви над чотирма небіжчиками, Фернанда, мов божевільна, металася по місту в пошуках чоловіка, якого Петра Котес сховала в одежній шафі, подумавши, що вбивають усіх, хто носить полковникове ім'я. Петра Котес випустила Ауреліано Другого звідти аж на четвертий день, коли з одержаних телеграм стало зрозуміло, що лють невидимого ворога спрямована тільки проти братів, позначених хрестами з попелу. Амаранта розшукала записника із занотованими там даними про небожів і, в міру того як прибували телеграми з різних місць побережжя, викреслювала імена, поки зосталося одно — ім'я найстаршого. Цього чоловіка зі смаглявою шкірою й світло-зеленими очима дуже добре пам'ятали в будинку. Звався він Ауреліано Закоханий, був теслею й жив у селищі, загубленому серед відрог гірського хребта. Марно прочекавши два тижні телеграми про смерть, Ауреліано Другий послав гінця попередити Ауреліано Закоханого про навислу над ним загрозу, гадаючи, що той нічого не знає. Гонець повернувся зі звісткою, що