– О! Правильно! Ти, я бачу, хлопець кмітливий, метикований. Кожна будова починається з фундаменту, з підвалин. Давай, вкопуй, голубе, стовпчики!..
До самісінького вечора провозилися Шурик і дід Грицько. Певна річ, дід не лише командував, а й трохи допомагав. Але всі гвіздки, як і попереджав дід, забивав сам Шурик. Дід тримав гвіздка, а Шурик бив молотком. І хоч як старався Шурик, щоб не вцілити діда по пальцях, без травм не обійшлося. Дід терпів, тільки вів рахунок:
– О! Дев'ятнадцята контузія!.. О! За двадцяту перевалило!.. Та не вибачайся! Не вибачайся! Я розумію. Ти ж не навмисне. Навмисне ти б мене по голові вцілив! Жартую!.. Не поспішай!
Та коли кладка була готова і пройшла випробування – дід Грицько станцював на ній гопачок, – Шурика охопило таке почуття, якого він не відчував ніколи в житті, – радісна гордість людини, що вперше зробила щось путяще власними руками.
Так почалося чоловіче виховання Шурика. За кілька днів Шурик уже їздив верхи на коні, запрягав і розпрягав, рубав колуном дрова, навчився лазити по деревах, що йому раніше категорично заборонялось…
І от одного дня дід Грицько сказав:
– А тепер будемо гартувати характер рішучими вчинками і самостійними рішеннями. Так от тобі завдання. Край села над річкою стоїть розвалюха, в якій ніхто неживе. Піди, обстеж, придивись гарненько, прислухайся – чи нема там чогось, що потребує твого втручання, допомоги… А я по господарству поратися пішов. Увечері прийдеш, розкажеш, доповіси… Давай! Поганяй!
Шурик пішов. Розвалюха була скособочена, з проваленою солом'яною стріхою, заросла бур'янами. Шурик обійшов усе обійстя. Ніде нікого й нічого, вартого уваги, тим більше втручання і допомоги. Пожартував дід чи що?… Двері хати були розчинені, ледь, трималися на одному іржавому завісі. Шурик переступив поріг і увійшов до темних сіней. І тут раптом почулося жалібне нявкання, що лунало згори. Шурик звів голову і побачив чотирикутник – отвір, що вів на горище. Нявкіт чувся звідти. Драбини не було.
"Ага! Он воно що! Кошеня на горищі, – подумав Шурик. – Як же його зняти?… Треба знайти драбину. Десь же вона повинна бути!"
І Шурик кинувся шукати. Ледве знайшов драбину у густих бур'янах на городі. Крекчучи, потяг у хату. Довго піднімав. Нарешті поставив, прихилив до стіни. І поліз на горище. Стоячи на останньому щаблі, покликав:
– Киць-киць-киць!
Та кошеня, замість підійти, позадкувало.
Намагаючись схопити кошеня, Шурик потягся вперед, вперся ногою об щабель. І тут драбина хитнулася і загримотіла на долівку. Шурик ледве втримався на горищі, метляючи в повітрі ногами. Нарешті видряпався, сів.
– Ех ти! Нявкало! – з докором глянув на кошеня. – Бачиш, що зробилося! Тепер нас обох рятувати треба. Що ж робити? Удвох нявкати?… Ні! Треба якось викручуватись, виходу шукати.
На горищі було не так темно, як у сінях, світилися дірки у стрісі. Шурик почав нишпорити по горищу і – о радість! – наштовхнувся на довгу міцну мотузяку.
"Спершу треба спустити кошеня! – вирішив Шурик. – А тоді вже по мотузці самому!"
Шурик прив'язав кінець мотузки до крокви і почав нав'язувати на мотузці вузли, щоб руки не спорснули: десь він читав, що так треба робити. Тоді скинув майку, зав'язав її низ на вузол, утворивши таким чином своєрідний мішечок, піймав кошеня, посадив у той мішечок, прив'язав вільний кінець мотузки до того мішечка і спустив кошеня в мішечку униз. А тоді почав спускатися сам.
Та все ж руки у Шурика були не дуже треновані й міцні. І десь на півдорозі він не втримався, руки його спорснули і, обдираючи об вузли долоні, він полетів униз… Та до землі не долетів. Раптом потрапив у чиїсь міцні обійми… То був дід Грицько.
– Ой! – вигукнув Шурик. – Ну молодець! – усміхнувся дід Грицько. – Склав іспит на "відмінно"!
– А ви ж казали – по господарству підете… – розгублено мовив Шурик, стаючи на ноги.
– Ну, який би я був Лобановський, якби не підстраховував свого форварда!.. Ти тепер, Шурику, і свічка, і кочерга! І риба, і м'ясо! По-перше, виявив шляхетність, благородство – спершу про кошеня подумав, подбав, а тоді вже про себе.
– А чому кочерга?
– Бо до гумору схильний. Посміятися вмієш. І з самого себе передусім. А це найважливіше. Я ж чув, як ти з кошеням розмовляв. Молодчинка! Тепер я за тебе спокійний! Не пропадеш!
Ех! І чому не чують цього ні Вовочка Таратута, ні Боря Бородавко, ні Супер-Джон, ні його "фрикадельки"?! Та хіба головне, щоб вони чули?… Головне – Шурик сам собі довів, що він не тюхтій, не нікчема, що здатний на самостійні рішення і рішучі вчинки. От що головне!
А їм усім він колись доведе! Обов'язково доведе!
І, ви знаєте, таки довів!
Але про це якось іншим разом…
Пригода десята
Капітан Галтер
Алик Здоровега, незважаючи на своє прізвище, зовсім непоказний. У Супер "Б" ніхто ніколи не чув від нього якихось нових ідей, задумів, не було у нього і несподіваних вчинків. Здавалося, що його ніщо особливо не цікавить. Про таких кажуть: "ні риба ні м'ясо".
Тато Алика Здоровеги – крутий бізнесмен. Алик навіть так його називає – "крутато". До школи Алика привозять на "Ауді". І наворочений "мобільник" у Алика є. І ціла ігротека комп'ютерних ігор удома… Але так було не завжди. У дитсадок Алика ніхто не привозив. У дитсадок Алик із мамою пішки ходив. І до школи у перший клас причалапав на своїх двох. А вже десь у класі третьому почав приїжджати спочатку на старенькому "Москвичі", тоді на "Жигулях"…Розкрутився тато. Беручкий виявився до бізнесу. Тепер має горілчаний і молочний заводи, та ще якісь харчопереробні в різних районах області. Алик навіть до пуття не знає, які харчі переробляє його "крутато", бо сам Алик харчується головним чином бананами – дуже їх любить.
І от цього літа замахнувся "крутато" будувати "фазенду" – заміський котедж на три поверхи. Купив у задніпровському дачному селищі три дачки на березі озера, дві зніс, третю поки що лишив для будівельників, та й самим щоб було де переночувати. І почав будівництво. Була ще й четверта дача, яку запланував купити бізнесмен Здоровега, щоб увесь берег озера йому належав. Але з тією четвертою вийшла заковика. Господар дачі уперся, як то кажуть, рогом і ні за які гроші продавати свою дачу не схотів. Будиночок був благенький, дерев'яний, збитий із якихось різноколірних дощок. Але оригінальний, незвичайний. Схожий на корабель. На другому поверсі, над верандою – наче капітанський місток. Обабіч дверей "мезоніну", як називала цей другий поверх Аликова мама, не вікна, а круглі "ілюмінатори". Над одним висів старий іржавий якір від моторного човна, над другим – рятувальне коло з написом "Мрія". А нагорі щогла з прапорцем. І ще на стіні над дверима висів невеликий дзвін на кронштейні – щоб відбивати "склянки". Господаря дачі всі називали Капітан Галтер (так він просив себе йменувати). Ходив Капітан Галтер у тільняшці й старому капітанському кашкеті з "крабом" над козирком. Дивак був, звичайно. Зранку калатав у дзвін ("одбивав склянки"), а тоді, випроставшись, дивився на озеро у саморобну підзорну трубу.