– Хіба вона вчителька? Чи людина похилого віку? І не Віра, не Надія, не Любов…
– Ай, Віра-Іра – яка різниця? Можна сказати, що переплутали, – махнув рукою Стасик. – Віра, Іра – дуже ж схожі імена.
– Однозначно! – сказав Вася.
– От ти й будеш їй дарувати! На! – простягнув Стьопа Стасику батончик.
– Як ви такі слабаки, можу і я! – схопив Стасик батончик.
Під час перерви Ірочка з класу не виходила, сиділа за партою, читала підручник. Повторювала.
Стоячи біля відчинених дверей класу, Стьопа і Вася бачили, як Стасик підійшов до Ірочки, поклав на парту шоколадний батончик, щось пробелькотів, а тоді стрімголов вискочив із класу.
– Хлопці, біда! – тільки й видихнув він.
– Що таке? – здивувалися Стьопа й Вася. – Вона нічого не сказала! – зітхнув Стасик.
– Як? І не взяла батончик? – спитав Стьопа.
– Батончик узяла, але "Дякую" не сказала, а написала! Розумієте, написала.
– Чого це раптом? – спитав Стьопа.
– Показала на горло і написала: "Дякую! Але говорити не можу, дуже захрипла".
– Ну і що? В чому ж біда? Тобі так її жаль, що вона захрипла? – усміхнувся Стьопа.
– Ти що, забув умови випробування "Чорна пантера"? Цілий день не говорити, не їсти і ночувати на дереві.
– Думаєш, вона й не їсть?
– Сам подивись! Батончик лежить, а вона на нього й не дивиться.
– Справді… Якби тобі подарували, ти б одразу – гам-гам!
– А ти б ні!
– Ви думаєте, вона сьогодні й на дереві ночуватиме? – з тривогою подивився Стьопа на хлопців.
– Однозначно, як каже Вася!.. Вона хоче втерти нам носа! – сказав Стасик.
Запала гнітюча мовчанка. Нарешті Стьопа зітхнув:
– Справді… Ви ж пам'ятаєте, у замітці було написано, що випробування "Чорна пантера" витримують лише третина учасників і переважно дівчатка!
– Тому вона, мабуть, поки що нікому й не розказала, – сказав Стасик.
– А от коли переночує на дереві, тоді всім і розкаже, що ми хотіли і не змогли, а вона, тихенька непомітна сіра мишка, на яку ніхто не звертав уваги, змогла. Вона, Ірочка Ігнатюк, йолі-палі, "чорна пантера"! А ми – "фрикадельки"!
– Однозначно! – сказав Вася.
– Нащо ми, дурні, їй батончик дарували?! – скреготнув зубами Стьопа. – Краще б самі з'їли!
– Може, забрати? – спитав Стасик.
– Ну, це вже…
– Жартую! – поспішив сказати Стасик.
– Але… Невже ми допустимо, щоб вона стала "чорною пантерою"?! – з відчаєм вигукнув Стьопа. – А що ми можемо зробити? – спитав Стасик.
– Треба якось зняти її з дистанції.
– Як?!
– Давайте думати! – мовив Стьопа.
– Може, залякати?… Так, як ти нас залякував – квартирними злодіями, збільшенням злочинності…
– Я не думаю, що вона ночуватиме зовсім сама, – висловив припущення Стьопа. – Думаю, старший брат, отой баскетболіст двометровий, студент факультету фізвиховання, її страхуватиме.
– Однозначно! – погодився Вася.
– Ну тоді я не знаю, – розвів руками Стасик. – А може, ми даремно хвилюємося?… Може, вона справді просто захрипла?… Треба за нею постежити.
До кінця уроків хлопці не зводили з Ірочки очей. Вона не вимовила жодного слова. І в буфет не ходила, не снідала. А Стьопиного батончика віддала своєму сусідові по парті Шурику Нечипоренку. І дивлячись, як смачно наминає Шурик його шоколадний батончик, Стьопа мало не плакав.
– У-у-у, крокодил!.. Дивіться, як цей дуремар гризе мій батончик! Якби знаття, я б із вами поділився, ми б самі з'їли!
– Я ж казав, що треба було одібрати! Такти ж аристократ, Євгеній Онєгін, не дозволив! – дорікнув Стьопі Стасик.
– Однозначно! – сказав Вася.
Ірочка Ігнатюк лукаво позирала на хлопців і тихенько хихикала в долоньку. Шурик, нічого не підозрюючи (він же не бачив, як Стасик дарував Ірочці батончик), облизувався, як кіт.
– Не переживай, Стьопо! – заспокоїв його Стасик. – Звичайно, жаль батончика, але тепер сумнівів уже нема – голодує, мовчить, ночуватиме сьогодні на дереві.
– Отож приходьте сьогодні ночувати до мене на балкон у спальних мішках знову, – сказав Стьопа. – Ми повинні самі усе бачити. А може, щось і зробимо…
– Що? – спитав Стасик.
– Буде видно! – таємничо усміхнувся Стьопа.
І знову хлопцям довелося відпрошуватися у батьків, щоб дозволили ночувати на Стьопиному балконі. Нагадую, що Стьопині батьки були завзятими туристами і завжди заохочували хлопців до всіляких "спартанських справ". А жив Стьопа, як ви пам'ятаєте, у бельетажі старого будинку і балкон їхній був метрів за півтора над землею. Хлопці іноді ночували там у спальних мішках.
І от хлопці вже на балконі, лежать, чекаючи терпляче, поки поснуть Стьопині батьки. Телескоп (ви, певне, пам'ятаєте, що у Стьопи є телескоп) спрямований не в небо, а на дерева у садку, де має з'явитися "чорна пантера" Ірочка.
Нарешті з кімнати батьків долинуло "паровозне" хропіння Стьопиного батька. А "пантери" Ірочки все не було.
– Може, вона просто прикололася?… Бач, яка підступна – і батончика нашого Шурику-бармалею віддала, і хихикала в долоньку, і…
– Стривай! – перебив його Стьопа. – Он вона йде!
– Однозначно! – підхопив Вася.
Справді, з під'їзду вийшла Ірочка, а за нею її двометровий брат баскетболіст із ватяною ковдрою під пахвою. Вони підійшли до яблуні, й брат почав мостити на гілках кубло з ватяної ковдри. Тоді підсадив туди Ірочку і вона залізла у те кубло. А брат сів під грибком на дитячому майданчику і запалив сигарету.
– Ну все! – безнадійно махнув рукою Стасик. – Завтра хоч до школи не приходь. Уявляю, як буде викаблучуватись Вовочка! Та й Боря!..
– Однозначно! – зітхнув Вася.
І раптом Стьопа рішучо сказав:
– Ходімо!
– Куди? – здивувався Стасик.
– Скидайте на землю мішки і – вперед!
– Та ти що?!
– Будемо теж ночувати на деревах! Це єдиний вихід! Це ж, врешті, наша ідея!.. її брат допоможе нам умоститися… А завтра будемо голодувати і мовчати!
– Правильно! – сказав Стасик.
– Однозначно! – підтакнув Вася.
І хлопці поскидали з балкона спальні мішки, пострибали самі й рішучо рушили до садка. – Толю! Дивись! Вони йдуть! – раптом закричала Ірочка. – Вони прийшли! Я ж тобі казала, що вони прийдуть. А ти сумнівався! Бачиш, вони зі спальними мішками. Ночувати йдуть! Молодці! Ну, я злажу!
Вражені хлопці просто-таки сторопіли, дивлячись, як Ірочка злазить із яблуні.