— Але ж учора він потанцював! Повернувшись уночі з МТС, Онисько Артемович
сполохав на радощах усю сім'ю. Атож! І дружина його Романівна, і син тракторист Гришуня, і дочка Олянка, що працює у брата причіпницею,— всі мусили слухати, як він, їхній батько, відвоював у Гасанчука комбайн. Вечеряв та хвалився:
— "Сталінця" відвоював!.. Хай тепер Гасанчук "Комунаром" першого випуску поподиркає... Хай спробує за п'ятиденку обкоситись, як наобіцяв! Ой довго, мабуть, ганятимеш, Гасанчуче, коників по своїй пшениці! Попочхаєш на півхедера.
— Він лобогрійки запустить,— озвався з лежанки Гришуня.— У нього вже стоїть напоготові ціла батарея.
— Ти спи отам,— цикнув Артемович на сина.— Не твоя копа молотиться.
— А чия ж? — хикнула дочка в подушку.— Побудили всіх, а тепер ще й мовчи.
— І мовчи та готове слухай. Не до вас говорю. Занадто вже розумні всі стали... Звісно, ми не такі вчені та муштровані, як Гасанчук, з нами можна всякому пащекувати. Офіцерської дисципліни у нас не заведено, кабінетів не влаштовуємо, заходять до нас у двері не стукаючи. Ні, попались би ви до нього, він би вам ворсу витер!
— Ну, це вже пішло! — сказала Олянка, потягаючись.— Гикатиметься Петрові до ранку.
— Бачиш, кого їй жалко,— звернувся скривджений Онисько Артемович до дружини.— То, може, йому й "Сталінця" віддати, хай швидше косить, хай батька твого у відсталі випре?! Дожився! У своїй хаті вже критикують. То критикуйте вже й за те, що в тачанках та обоянках не роз'їжджаю, бо виїзні мої в полі, мов катюги, працюють. Критикуйте, що посивів та вицвів ваш батько за чотирнадцять років головування в "Червонім лану". За все критикуйте! Що й не посплю, що й недоїм, що й артіль нашу виведу цей рік у мільйонери! Де вже мені рівнятися з тим Гасанчуком. У нього ж навіть і ордени не ті, що в мене, і медалі не ті!
— Якраз медалі у вас однакові,— зауважила донька.— У Петра теж "За визволення Варшави".
Але Ониська Артемовича важко було вгамувати.
— Офіцер, катюшник, гвардієць!.. А я що? Сапер з двома личками! Мости йому будував, та й тільки! Переправи йому наводив, та й усе! Він ще й досі червоними кантами блискає та білі комірці щодня підшиває, а я за роботою картуза не зберуся собі купити!.. Засмальцьований, довоєнний... Не суперечу, довоєнний! Але ж я кину цього картуза на нашу пшеницю, то він на колосках зависне! А на Гасанчукову кину — до землі провалиться!
— А ви, тату, давно бачили його пшеницю? — запитав син, явно посміхаючись, у подушку.
— За мене не турбуйся: я наскрізь бачу, де в нього що робиться. Наперед скажу, скільки центнерів дасть кожен його клин.
— Озимина в нього не гірша нашої,— запевнила Олянка.— Сподіваються взяти по тридцять в середньому.
— І візьмуть,— підтримав сестру Гришуня. Онисько Артемович кілька хвилин сидів мовчки.
Потім звівся з-за столу, розкошланий, сердитий. Грізно вп'явся очима в дружину, аж вона позадкувала до печі.
— Ти знаєш, Мотре, чому в нього цей рік така пшениця вродила? Наша лісосмуга йому сяіг затримала. Ясно? Всі вітри об неї ламались!
"А хіба дніпрельстанівська посадка не захистила наше жито?" — хотіла запитати головиха, але прислухавшись до подиху Артемовича, вирішила краще змовчати.
Ш
Вітри...
Вони шаленіли вже кілька днів. Рибалки на Дніпрі замість парусів ставили на своїх човнах по зеленій гілці, і навіть цього було досить, щоб човен, шугаючи між високими хвилями, прудко летів проти води. Жатки, які вже своє відпрацювали і стали на спочинок до майбутнього року, тепер самі розмахалися крилами на колгоспному подвір'ї: лопасті аж гули під натиском гарячого вітру. По шляхах вставала курява, сухими хмарами гуляла над полем. Степові птахи посивіли від пилюги. З полукіпків зривало золотаві шапки, котило по стернях.
Згинаючись проти вітру, Онисько Артемович поспішав на тік. Уже вечоріло. Сонце заходило безхмарно, беззагравно — як на сушу та спеку. Вичахаючи, воно повільно тонуло в імлі й само було мов червоний згусток імли.
На півдорозі до токовища працювали трактори. Вони вже мали де розгорнутись, їм уже було куди загнати свої потужні плуги! Комбайн "Сталінець", поставлений Ониськом Артемовичем на стаціонар, молотив цілу добу. З кожним днем з-під полукіпків звільнялася все більша площа, охайна, чиста, готова лягти під лемеші.
Але зараз обидва трактори чомусь стояли.
"Що це у них там скоїлося?.. Чого вони мітингують?" — занепокоєно думав Онисько Артемович, наближаючись до трактористів, які, зупинивши свої агрегати край загінки, зібралися разом з причіпницями тут же поблизу, на високій могилі з дерев'яною вишкою. Всі дивилися кудись на південь, розмахували руками, про щось тривожно дискутуючи. Голоси їхні губилися за вітром. У центрі групи стояла схвильована Олянка, тримаючи в руках свою червону косинку. Гри-шуня, помітивши батька, став нетерпляче гукати його до себе.
Широко ступаючи на крихкій ріллі, Онисько Артемович вибрався й собі на могилу, вже оборану з усіх боків.
На півдні щось горіло.
Звивиста вогниста смуга повільно ворушилася десь далеко на потемнілому обрії. Часом вона то прилягала до самої землі, то знов підіймалася полум'яною гривою, зловісно набухаючи в окремих місцях великими вогняними гніздами.
Пожежа в степу — завжди небезпечна річ, а ще в такий вітер... Стежачи за вогнем, трактористи й причіп-ниці висловлювали різні догадки. Майже всі сходились на тому, що горить далеко — в "П'ятирічці" або в радгоспі "Авангард".
— Мабуть, знову стерню випалюють... У них комбайни дуже високо покосили.
— Але хто ж палить стерню в такий вітер?
— І що то за спалахи виникають раз у раз?
— То, напевне, солома з-під комбайнів... Вони її теж палять на місці...
— Пам'ятаєш, отак у сорок першому горіло за Дніпром, коли новокам'янці свої хліба випалювали...
— Бач, ніби згасає...
— О, знову розгоряється...
— Солома?
Усім хотілося вірити, що горить далеко, що горить тільки стерня та солома. Однак тривога наростала, холодно закрадалася кожному в серце: а що, коли то не стерня? А що, коли то... копи?
Онисько Артемович, похмуро вдивляючись у далечінь, уже починав сердитись:
— Давно зайнялося?
— Хто його зна... Ми недавно помітили...