Тато швидко вивів "Запорожця" з піраміди, сів усередину, потім зробив кілька блискавичних рухів – певно, натиснув на якісь клавіші й важелі – і тієї ж миті кумедні старомодні фари автомобіля почали випромінювати дивне зеленкувате сяйво. Зелені промені освітили поснулих на піску прибульців, і ті немов закам’яніли. Над піщаною пустелею враз запанувала тиша – то миттєво урвалося тисячоголосе хропіння ротатих комахожерів.
— Ви вбили їх? – вражено запитав Заєць.
— Ні, закон всесвітньої рівноваги забороняє насильство. Ми можемо лише оборонятися. А цих незваних гостей найкраще буде відіслати назад, на їхню планету. До нашого повернення вони полежать тут у стані анабіозу.
— От тільки б знати, як нам звільнити мешканців Землі від вірусу страху, – зітхнула мама.
— Про це може знати тільки пані Соломія, – сказав Жук.
Я помітив, що про мою бабусю він говорить з величезною повагою й захопленням. Зрозуміти цього я не міг. Хоча, напевно, ми знали зовсім різних людей. Я – лагідну стареньку жіночку, яка весь час поралася на кухні й поливала квіточки у вазонах, а мої друзі – винахідницю, яка створила машину часу й приготувала протиотруту від вірусу страху.
* * *
РОЗДІЛ 30
МИ ВИСТЕЖУЄМО ВИКРАДАЧІВ
Уже вдесяте тато намагався запрограмувати у машині часу потрібні нам час і місце. Єдине, що нам було потрібно – це перенестися у вчорашній ранок. Найкраще у той час, коли я саме побіг до школи (і по дорозі потрапив у лабети синьоморда), а моя бабуся залишалася вдома.
— З усього випливає, що її захопили саме в той момент, коли й тебе. Отже, це сталося приблизно о 8:20, – тато ще раз виставив на дисплеї ці цифри. Але намарне, екран залишався темним.
Мама сиділа біля батька, а ми з Жуком та Зайцем – на задньому сидінні.
— А що буде, коли часоліт узагалі не запрацює? – пошепки запитав Заєць.
— Цього не може бути! – впевнено заперечив я і сам здивувався тому, що ми помінялися ролями – раніше хлопцям весь час доводилося мене підбадьорювати.
Зненацька я відчув, як щось навколо мене змінилося. Визирнув у вікно й побачив, що наш жовтенький автомобіль стоїть під старою грушею у дворі мого будинку.
— Приїхали, – просто сказав тато й почав вилазити з низенької автівки.
Мама й ми з хлопцями також вийшли й попрямували до під’їзду.
— Заждіть, – раптом скомандував тато і швидко сховався за трансформаторну будку.
Леся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир Штанко
Ми стали за його спиною, а тоді я обережно визирнув, аби побачити, що там відбувається. Вхідні двері відчинилися навстіж і з них вийшов... Сашко Смик – Кактус. Він сторожко озирнувся, нікого на подвір’ї не побачив – і поманив когось рукою. За ним вийшло кілька людей, вбраних у чорні старомодні пальта й крислаті капелюхи. Я впізнав їх – часто я помічав, як ці люди з низько насунутими на лоба капелюхами стоять десь біля вітрини чи сидять на лавочці, затулившись газетою. Отже, вони давно стежили за мною.
Як виявилося, цікавив їх не лише я. Бо разом із ними йшла наша бабуся. Мене здивувало те, що бабуся не пручалася й не намагалася якось вирватися від викрадачів. Вона йшла спокійно, і видно було, що навіть щось каже Кактусові й людям у капелюхах.
— Обережно, не витикайтеся, – прошепотів тато, – треба за ними простежити!
Група викрадачів завернула за ріг будинку, й ми обережно пішли за ними назирці.
— Погляньте, – скрикнула мама, – вони завели бабусю в будку, де лагодять взуття.
— Та вона ж давно стоїть зачинена і там ніхто не працює, – здивувався тато.
Але з усього було видно, що викрадачі мали чіткий план. Спершу в будку зайшли бабуся й люди в чорних пальтах і капелюхах, а потім, переконавшись, що їх ніхто не помітив, туди вскочив Кактус і причинив за собою двері.
* * *
РОЗДІЛ 31
КУДИ ВЕДЕ ПРОВАЛЛЯ
Коли ми підкралися до маленької дерев’яної споруди, то почули дивний звук – ніби працював потужний мотор. Я зазирнув у невеличке віконце – будка була порожня.
Тепер можна було не ховатися й обстежити будку.
— Виявляється, у нас під носом був спостережний пункт блакитних жаб, – сказав Жук, показуючи на відбитки перетинчастих лап на брудній дерев’яній підлозі. Сліди були зовсім свіжі.
— Отже, ті чорні постаті насправді замасковані синьоморди! Тепер зрозуміло, чому вони так низько насували капелюхи – щоб не було видно їхніх синіх мордяк! – вигукнув Заєць.
— Але як міг Сашко вступити з ними у змову? – обурилася мама.
— Скоріш за все, вони просто зазомбува-ли хлопця. Навіть такий розбишака з власної волі не піде служити космічним окупантам, – спробував виправдати Кактуса тато, але я мав іншу думку.
— Просто вони підкупили Кактуса. Він завжди понад усе любив гроші і владу, – заперечив я. – А після літніх канікул він не вилазив із салону ігрових автоматів – програвав щодня купу грошей, а наступного дня знову грав. І ті програші його зовсім не турбували. А його неймовірна сила? Певно, прибульці давали йому якісь стимулятори росту. Ось чому він міг подолати мене одним мізинцем.
— Гаразд, розберемося з Сашком потім – зараз головне знайти жаб’ячий центр керування, – тато відчинив шафу, у якій купою було навалене старе взуття, легко відсунув її, і ми побачили глибокий колодязь, дна якого не було видно.
Заєць ухопив якогось подертого черевика, кинув його в колодязь і почав лічити:
— Один, два, три... – ми так і не почули, щоб черевик хлюпнувся у воду. Ми взагалі нічого не почули.
— Не розумію! Невже в цьому колодязі взагалі немає дна? – стурбовано запитав Жук.
— Хоч би що там було, а дослідити це провалля треба, – сказав тато, витяг із невеличкої сумки, що висіла у нього за спиною, якісь дивні предмети, які найбільше нагадували мильниці з присосками, і простягнув кожному з нас.
— Це стінолази – незамінна річ для пересування по прямовисних поверхнях, – пояснила мама. – Ми часто використовуємо ці пристосування, коли треба здертися на якусь круту стіну чи спуститися у підземелля.
Крім стінолазів, тато дав кожному круглий ліхтарик на широкій гумці. Його треба було надягти на голову й освітлювати перед собою дорогу.
Ми швидко натягли стінолази на руки й на ноги і почали обережно спускатися у безвість.