Гедеон Спілет, ідучи разом з інженером, також почув далекий гул, який свідчив: у глибині вулкана оживає підземний вогонь. Обидва раз у раз прислухалися — глухе гуготіння повторилося кілька разів; очевидно, в надрах землі відбувався невідомий геологічний процес.
— Хіба вулкан ще не погас? — запитав журналіст.
— Може, відтоді, як ми обстежували його кратер, — [458] відповів Сайрес Сміт, — у нижніх пластах гори почалися нові процеси. В будь-якому вулкані, що вважається згаслим, може знову розгорітися вогонь.
— Але якщо гора Франкліна оживає і готується нове виверження вулкана, то хіба острову Лінкольна не загрожує небезпека? — запитав Гедеон Спілет.
— Не думаю, — відповів інженер. —— Кратер вулкана грає роль запобіжного клапана: надлишок пари й лави, як і раніше, вирветься через звичний канал.
— Якщо тільки лава не проб'є виходу до родючих земель острова!
— Але чому ж так має статися, дорогий Спілете? — заперечив інженер. —— Чому лава відхилиться від шляху, прокладеного самою природою?
— Ет, вулкани такі примхливі!.. —-відповів журналіст.
— Зауважте, —-мовив інженер, —-нахил гори Франкліна сприяє витоку лави до тих долин, які ми тепер обстежуємо. Щоб лава потекла в інший бік, повинен зміститися центр ваги, а це можливе лише внаслідок землетрусу.
— По-моєму, під час виверження вулкана завжди можливий і землетрус, — зауважив Гедеон Спілет.
— Завжди, — погодився інженер. —— Надто, якщо підземні сили пробуджуються з довгого сну, а вихід кратера завалено. Отож, дорогий Спілете, виверження вулкана може стати для нас страшною бідою, і краще б він ніколи не прокидався, а й далі слав мирним сном. Але ми нічим не можемо завадити його пробудженню, чи не так? У всякому разі, хоч би що сталося, я вірю: нашому господарству на плоскогір'ї Широкий Обрій ніщо не загрожує. Між ним і горою лежить досить глибока западина, і якщо коли-небудь лава потече у бік озера, вона литиметься із цієї западини до дюн і Акулячої затоки.
— Однак ми не бачили над вершиною гори найменшого димку, що провіщав би виверження вулкана, — мовив журналіст.
— Атож, не бачили, — відповів Сайрес Сміт. — Над кратером не було ні хмаринки пари, вчора я й сам уважно придивлявся до вершини гори. Однак це може бути і поганою ознакою: можливо, за тривалий час у глибині кратера утворилася пробка з валунів, застиглої лави й попелу і запобіжний клапан, про який я щойно згадував, занадто щільно закупорений. А втім, як тільки сильно натиснуть підземні гази, все те полетить у повітря, мов пір'я; будьте певні, дорогий Спілете: ні острів, який можна порівняти з паровим [459] котлом, ні вулкан, який б його тонкою,, не вибухнуть під tfckom газів. Та все ж таки, повторюю, краще було б, якби вулкан не оживав.
— Проте ми чітко чуємо далеке гримотіння в його надрах, — заперечив журналіст. — У цьому ми не помиляємось.
— Це справді так, — погодився інженер, знову прислухаючись до гулу під землею. — Тут не може бути помилки... У надрах відбуваються якісь процеси, але їхньої сили і нчслідків передбачити ми не можемо.
Вийшовши з печери, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет знайшли друзів і розповіли їм новину.
— Он як! — вигукнув Пенкроф. — Тепер уже вулкан готує для нас капость! Хай тільки спробує! Ми знайдемо на нього управу!
— У кого? — запитав Наб.
— У нашого заступника! Він заткне горлянку кратеру, хай вулкан тільки посміє писнути! ;
Морякова віра в божество острова Лінкольна, як бачите, була безмежна. Неодноразові вияви його надприродної влади захоплювали Пенкрофа і переконали моряка, що вона всемогутня. Однак таємничий чарівник і далі уникав колоністів; усі їхні вперті, методичні пошуки досі лишались марними: житло загадкового заступника їм не щастило виявити.
З 19 по 25 лютого коло пошуків розширилось і охопило всю північну частину острова Лінкольна, де колоністи обнишпорили найпотаємніші куточки. Вони дійшли до того, що вистукували кожну скелю, як вистукує поліція стіни підозрілого будинку. Інженер склав точну карту гори та її відрогів, і друзі обійшли їх до найдальших закутків. Дослідили вони й верхню терасу та конусоподібну вершину аж до Снігової шапки, що біліла на її маківці, у якій зяяла во-ронка кратера. ,
Більше того, спускалися навіть у воронку кратера, який не дихав поки що вогнем, але в якому ясно чувся підземний гул Проте і там не виривався найменший струмінь диму чи пари, не нагрівалися стінки кратера, тобто ніщо не провіщало близького виверження вулкана. Проте ні в кратері, ні будь-де інде колоністи не знайвіли слідів того, кого шукали.
Тоді пошуки перенесли в бік дюн. Там колоністи так само пильно згори донизу дослідили базальтові кручі Акулячої затоки, хоч тією кручею спускатися до моря було дуже важко. Ніде ані: душі!
Оці три слова — підсумок тривалих тяжких і марних наполегливих зусиль, отож не дивно, що така невдача викликала в Сайреса Сміта і його товаришів гірке розчарування.
Вони нарешті вирішили повернутись до Гранітного палацу — ті пошуки не могли тривати безконечно. Колоністи мали всі підстави вважати, що таємничий незнайомець живе не на поверхні острова, і в уяві кожного з них стали з'являтися найбожевільнігаі припущення.
І тут найбільше відзначалися Наб і Пенкроф: не знайшовши розгадки отієї таємниці у світі реального, вони стали шукати її у світі божественного.
Двадцять п'ятого лютого друзі повернулись до Гранітного палацу і, прив'язавши подвійний канат до стріли та запустивши його за виступ майданчика перед дверима дому, відновили зв'язок між своїм житлом і берегом.
Рівно через місяць, 25 березня, вони відзначили третю річницю перебування на острові Лінкольна!
РОЗДІЛ XIV
Минуло три роки. — Питання про спорудження нового корабля, — Ухвалене рішення. — Розквіт колонії.— Корабельня.— Холоди в Південній півкулі. —Пенкроф згоджується.— Прання білизни. — Гора Франкліна.
Минуло три роки відтоді, як колишні військовополонені втекли з оточеного Річмонда. Скільки разів за ті роки вони згадували незабутню батьківщину!
Вони не сумнівалися в тому, що громадянська війна давно закінчилась, не допускаючи й думки, що справедлива справа північних штатів не перемогла. Але чого коштувала та жахлива війна? Скільки було пролито крові? Хто серед друзів і знайомих поліг на полі бою? Ось про що часто розмовляли колоністи, не знаючи, чи скоро настане день, коли вони побачать рідний край. Повернутися туди хоча б на кілька днів, відновити зв'язок із світом, з людьми, встановити постійне сполучення між вітчизною й островом... Після цього друзі ладні були провести довгі роки в заснованій ними колонії, яка тоді залежала б від метрополії, й, можливо, ті роки стали б найкращою, найщасливішою порою в їхньому житті. Невже все те було тільки примарною мрією?[46]