Незабаром колоністи досягли валу на висоті близько сорока футів над берегом, Сайрес Сміт пригадав, що вал поступово знижується, спускаючись до рівня моря. Хоча почався вже відплив, піщаний берег ще не оголився, і хвилі, бурі від осілого у воду вулканічного пилу, билися об підніжжя базальтових скель.
Сайрес Сміт і Айртон легко знайшли отвір печери Дак-кара й зупинилися під скелею, яка утворювала ніби нижній майданчик валу.
— Тут повинен бути залізний човен, — сказав інженер.
— Ось він, пане Сміте, — відповів Айртон, притягуючи до себе легке суденце, що стояло на прив'язі за аркою біля входу до печери.
— Сідайте, Айртоне.
Колоністи посідали в човна. Той легко ковзнув по воді під низьке склепіння печери; Айртон висік вогонь, запалив ліхтаря і поставив його на ніс човна так, що пучок променів освітлював їм шлях, а потім узявся за весла. Сайрес Сміт сів до стерна, і човен поплив у глиб темної печери.
"Наутілуса", який освітлював потужними прожекторами цю печеру, тепер, на жаль, не було. Можливо, в глибинах вод могутні його машини й досі живили енергією прожектори, але жоден промінчик світла не пробивався із безодні, де знайшов собі могилу каштан Немо.
Хоч яке слабке було світло ліхтаря, все ж таки воно давало змогу інженерові впевнено вести човна попід правою стінкою печери. Спочатку під її склепінням панувала могильна тиша, однак що далі вони пливли, то виразнішим ставав глухий гуркіт вогню, який клекотів у глибині вулкана.
— Чуєте, як гуркотить вулкан? — запитав інженер. Незабаром, крім гуркоту, вулкан дав про себе знати ще й густими сірчаними випарами, що забивали дихання інженерові та його супутнику.
— Ось чого боявся капітан Немо! — пробурмотів поблідлий інженер. — І все ж таки треба дійти до кінця!
— Уперед! — відповів Айртон і наліг на весла, женучи човен у глиб печери.
Через двадцять хвилин човен уперся в стіну печери й зупинився.
Сайрес Сміт, ставши на лавку, з ліхтарем у руці оглянув стіну, що відокремлювала печеру з підземною водоймою від головного вогнища вулкана. А яка товщина стіни? Сто футів чи десяток, інженер не міг сказати, але, судячи із [508] виразності шумів, що долинали крізь неї, навряд чи та стіна була така вже груба...
Оглянувши стіну на рівні очей, Сайрес Сміт прив'язав ліхтаря до весла і став оглядати верхню її частину.
Звідти крізь ледь помітні тріщини між кам'яними брилами просочувалися сірчані випари, отруюючи повітря у печері. На стіні подекуди виднілися ламані тріщини; деякі з них, найчіткіші, тяглися майже до води.
Сайрес Сміт опустив ліхтаря і глибоко задумався. Потім він прошепотів:
— Так, капітан Немо мав слушність! Найбільша небезпека тут... Страшна небезпека...
Айртон промовчав.
Потім за знаком інженера він узявся за весла, а через півгодини човен підплив до виходу з печери Даккара, і з нього висадилися Айртон та інженер.
РОЗДІЛ XIX
Розповідь Сайреса Сміта про свої спостереження. — Колоністи поспішають добудувати корабель.— Востаннє у загоні для худоби.— Битва води й вогню.— Що зосталося на острови— Колоністи вирішують спустити корабель на воду.— Ніч із 8 на 9 березня.
Наступного ранку, 8 січня, переночувавши у загоні для худоби і впоравши там усю роботу, Сайрес Сміт і Айртон повернулись до Гранітного палацу.
Інженер відразу зібрав друзів і повідомив їх, що острову Лінкольна загрожує велика небезпека, відвернути яку не може ніяка людська сила.
— Друзі мої! — сказав він, і в голосі його вчувалося глибоке хвилювання. — Острів Лінкольна не належить до тих куточків землі, які існуватимуть стільки ж, як і наша планета. Він приречений на зруйнування у близькому чи в далекому майбутньому, і причина його загибелі в ньому самому... Ніщо не може його врятувати!..
Колоністи перезирнулись між собою, а потім подивилися на інженера. Вони нічого не збагнули з його слів.
— Поясніть чіткіше, Сайресе! — попросив Гедеон Спілет.
— Добре, поясню... А радше точно перекажу вам пояснення, [509] яке дав мені капітан Немо за ті кілька хвилин, що я провів з ним наодинці.
__ Капітан Немо?! — вигукнули вражені колоністи.
— Так, перед смертю він побажав зробити нам ще одну, останню послугу!
__ Останню послугу? — повторив Пенкроф. — Останню послугу? Побачите, він навіть після смерті ще не раз нам помагатиме!
— Що ж вам сказав капітан Немо? — Перепитав журналіст.
— Знайте, друзі,:— відповів інженер, — острів Лінкольна дуже відрізняється від інших островів Тихого океану... Внаслідок однієї його природної особливості, на яку вказав мені капітан Немо, рано чи пізно його підводна частина має розпастися.
— Острів Лінкольна розпадеться? Та що ви кажете! — вигукнув Пенкроф і, попри всю свою повагу до Сайреса Сміта, здвигнув плечима.
— Не кваптеся, Пенкрофе, — вів далі інженер. — Капітан Немо помітив, і вчора, побувавши у печері Даккара, я теж у цьому переконався, що та печера тягнеться під землею до самого центру вулкана і відокремлена від нього лише стіною, що закінчується під склепінням грота. Але вся та стіна всіяна численними дрібними тріщинами, крізь які в печеру прориваються сірчисті гази, — вони утворюються всередині вулкана.
— Ну то й що? — запитав Пенкроф, насупивши лоба.
— А те, що під тиском газів тріщини збільшуються, і незабаром стіна впаде, відкривши шлях у вулкан підземним водам, які заповнюють печеру.
— От і добре, спробував знову обернути все на жарт Пенкроф. — Море заллє вулкан, і все скінчиться!
— Так, усе скінчиться! — відповів інженер. — Того дня, коли море зруйнує базальтову стіну і рине в центральне вогнище вулкана, де кипить розплавлена маса, — той день, Пенкрофе, буде останнім днем острова Лінкольна! Він злетить у повітря, як злетіла б у повітря Сипилія, якби Середземне море затопило Етну!
Колоністам нічого було відповісти на це категоричне твердження Сайреса Сміта. Тільки тепер вони збагнули, яка жахлива небезпека загрожує і їм, і острову Лінкольна.
Треба сказати, що інженер зовсім не перебільшував її. Багато хто й досі думає, що можна погасити вулкани, які майже всі розташовані на берегах морів або озер, якщо відкрити водам цих водойм доступ у надра вулканів. Але [510] вони не знають, що при цьому могла б вибухнути частина земної кулі, як вибухає розпечений паровий котел, коли від несподіваного перегріву занадто виростає тиск пари. Вода, ринувши в нагріте до кількох тисяч градусів закрите середовище, миттю перетворилася б на пару й вирвалася б назовні з такою силою, що розірвала б яку завгодно оболонку.