Галина Сергіївна. Пробач, Толю, що я… Болить дуже? Якби ж ти не був такий гарячий, я б, звичайно… А то… Спирайся на мене. (Обіймає, підтримує Толю.)
Толя. Я ж не знав. Я думав… (Зої, яка підняла сокиру з землі і тримає в руках.) Поклади назад під ганок. Будь ласка.
Зоя (іде до ганку зеленого будиночка, кладе сокиру, помічає згорток, який залишив під дверима Чебурашка). О! А це що? (Розгортає куртку, в яку загорнутий транзистор. Толі.) Дивись!
Толя (вражений). Моя куртка! Яку я подарував Чебурашці. І його "Меридіан".
Зоя. Тільки монограму з гравіровкою зірвав. О! І записка. Це тобі. (Простягає Толі куртку, "Меридіан" і записку.)
Толя (читає). "Нічого мені не треба. Спасибі тобі за все. Прощай". (Розгублено крутить у руках "Меридіан".) Що ж це він?.. Це ж єдине, що в нього було. Залишив. Щоб я не думав, що він… (У відчаї.) Чебурашко! Де ж я тепер тебе знайду?!. Він мені повірив, а я… привів його сюди, щоб…
Галина Сергіївна. Заспокойся. Ми знайдемо його. Я тобі обіцяю.
Зоя (Іванові Васильовичу). Ех, ви… прийомний дідусь.
Василь Іванович. Це теж фігуруватиме у справі. Ходімо.
Всі, крім Зої та Валери, ідуть у глибину сцени.
Валера. Швидше!
Зоя. Куди?
Валера. Як куди? На станцію. Через півгодини електричка. Наступна аж о п’ятій ранку.
Зоя. Але ж… ми — свідки…
Валера. Тобі це треба? Ти що — й на суді фігурувати хочеш?
Зоя. Але… це ж…
Валера. Не балакай багато! Линяємо! (Тягне її за руку.) Швидше! Ну!
Зоя (виривається). Не тягни мене!
Валера (підвищує голос). Я кому сказав! Кирпа! Не дригайся, бо…
Зоя. Що — не можеш заспокоїтися через ті гроші?
Валера. Що? Які гроші?
Зоя. Ті самі!
Валера. А-а… А взагалі п’ятдесят кусків це сармак. Можна було б стільки кайфу спіймати. Жаль!
Зоя. І мені.
Валера. Що?
Зоя. Жаль.
Валера. Правда?
Зоя. Жаль, що я приїжджала сюди з тобою. Думала, що ти… а ти… Тільки себе й любиш. Свій кайф. А на інших тобі начхати. Не самбіст ти, а саміст. Сам для себе живеш. Тільки.
Валера. Що-о?..
Зоя. От і їдь сам! На тобі твій плейер. (Віддає.) Не поїду я.
Валера. Ти що — цокнулась? А мама?
Зоя. Мама все зрозуміє. Я їй поясню — і вона зрозуміє.
Валера (з притиском). Все-все поясниш?
Зоя (з притиском). Все-все поясню. Їдь! Я не хочу тебе бачити! Їдь! Чуєш! Чао-какао! І взагалі…
Валера. Що-о?! Це ти — мені?! Ти мене проганяєш?! Ха-ха! Та кому ти потрібна! Та я… та я ж сам збирався тебе Джонові оддати. Спитай у нього!
Зоя (вражено). Що?
Валера. Я ж домовився з Джоном, що я йому тебе уступлю, як награюся.
Зоя (враз закам’янівши, ледь чутно). Що?!
Валера. Тому він і ключі дав. А ти думала!.. Дав би він так ключі! Ха-ха!.. Вона мене проганяє! Афродіта! Та подивись на себе у дзеркало! З тебе сміються, а ти віриш. Страшило кирпате!.. Опудало!.. У ніжки б поклонилася, що я… що ми…
З глибини сцени виходить дід Каленик, чує цю розмову, завмирає вражений. Зоя і Валера його не бачать.
Зоя (Валері, після паузи, крізь сльози). Ти… Ти… Ні! Ти не кімнатний! Ти… ти цепний! З кликами! Вовчими! Лютий! Чорноротий!.. Ненавиджу! (Плаче, біжить у глибину сцени; пробігаючи повз діда Каленика, затуляє обличчя руками.)
Валера (їй навздогін). Ах, як страшно! Налякала! Та я таких телиць десяток собі завтра знайду. Тільки свисну. (Кричить.) Опудало! Страшило! (Вибігає.)
Дід Каленик (розгублено). Свідки… Що ж це ви… Як же це… Ех, дівчино, дівчино! Що ж ти не береглася? Довірилася такому… (Навздогін Валері.) Ах ти ж, зінське щеня!.. Та з таких же такі й виростають! (Показує у глибину сцени.) І життя паскудять… Догнати б тебе та… (Замахується, потім опускає руку, зітхає.) Не дожену… Років ще б тридцять назад догнав би, а сьогодні… Ну, нічого, доля тебе дожене. Доля і люди!.. Ех, соромно мені за тебе перед усім родом жіночим… Прости, Марусю!.. Бачиш, що робиться біля нашого бересточка. (Кашляє.) Треба кидати курити… Правильно ти колись говорила. Треба кидати… (Повертається, іде в глибину сцени.)
Завіса