Це прйвда, — він ніколи не іаважав робити нам, що ми хотіли. Іноді мм вголос читали книжку, яку нам давали з других коридорів на який-небудь один день. Треба було читати якнайшвидше. Залєтаєв нудився, тікав, співав, свистів, але не протестував.
В крайньому разі міг розважатись з Пінею. Піня, звичайно, стояв собі тихенько де-небудь, лагідно й несміло посміхався і слухав товаришів. Залетавв хапав його за ногу і, як ягня, волік до себе в барліг на койку. Не датись Залєтаєву Піня не міг, — він весь був трохи більший за одну ногу лідера анархістів. Він тільки кротко й боязко посміхався.
— Ну, Піню, на волю хочеш? — питав Залєтаєв, заціпивши Піню між колінами.
— А хто не хоче на волю? — одповідав Піня, кривлячись від болю.
— Справедливо. А чом же ти не хочеш тікать з нами? Ти ж теж каторжанин.
Та треба зауважити, що Піня, як рили підкоп, страшенно боявся і не міг спати від страху. Чого він боявся, — невідомо, але через це й тікать не хотів, йому пропонували не раз.
Піня на питання винувато посміхався й обережно викручував худеньку дитячу руку з лахматої, в рижому волоссі лапи Залєтаєва. Але той держав міцно.
— Ну, чого ж ти мовчиш? Ех, ти, соціал-демократ! Поступай в анархісти, молодцем зразу станеш.
І на цю пропозицію Піня посміхався. Іноді Залєтаєв раптом робив таємне лице і глухим голосом говорив:
— "Тук, тук, тук!" — Потім зразу зміняв вираз лиця на суворий, здивований і кричав: — "Кто там?" — "Мі", — одповідав собі ж тоненьким, солоденьким і приниженим голоском. — "Хто мі?" — суворо. — "Зади". — "Скольки вас?" — "Раз..."
Вся кумпанія неодмінно кожного разу весело й добродушно сміялась, а Піня все так же посміхався. (По національності він жид).
Я ніколи не бачив на маленькому веснянкуватому лиці Піні гніву, обурення або навіть суму чи журби, цих звичайних тюремних мешканців. Він на все трошки несміло, трошки ласкаво, трошки добродушно посміхався.
І я думаю, це було неспроста. Напевне, колись давно уже, може, ще тоді, як був Піня у "жестяного мастера" в науці, коли той бив його паяльником по голові або як "гоїше їньгеле" цькували по вулицях собаками, мазали губи салом, він раз на все собі сказав: "Знаєш що, Піню, ти мовчи! Ти найменший, найпослідній чоловік у світі, і ти собі мовчи та посміхайся. Так буде лучче. Тебе б'ють по голові, а ти собі посміхайся. Тобі дають разом з Шариком вилизувать миски, — вилизуй собі. Єсть люди більші, багатші, дужчі; єсть менші, слабші, ти ж, Піню, найменший, найбідніший, найслабший".
І от через те, напевне, Піню нічим не можна було ні здивувати, ні образити. Коли в камері ішла якась суперечка, співали, читали, розмовляли, а Піня хотів взяти ближчу участь, і його не слухали або одпихали, він собі з того нічого не робив і ні на хвилину не думав, що йому можна образитись. Це так і слід було.
Коли з Піні сміявся хто-небудь і обижав, а другий заступався й обороняв, Піня і до того, і до другого однаково посміхався, несміло й добродушно-винувато. Мабуть, як у його витрусили бомбу, дану йому на схованку, і потім били в участку, він так само реагував на те, як тоді, коли "жестяной мастер" одкручував йому од голови вухо за перекинуте олово.
Хто його зна, може, це була помилка з боку Піні, але безперечне те, що він сам так на себе дивився, сам щиро й непохитно вірив, що він — найменший й найпослідній. А тому не було нічого дивного в тім, що навіть уголовні, які носили нам в казанах кандьор, і ті прикрикували на Піню:
— Ей, Піню, чого гав ловиш? Миску давай. — А Піня й до їх посміхався так само. А щодо Залєтаєва, само собою, що про ніякий протест у його й начерку думки не було. Та ще під таку хвилину, коли останньому було нудно і хотілось розважитись. І Безладдя наше тягнулось. Всі спроби змінити старосту й установити в коридорі якийсь лад незмінно натикались на буйно-веселе, певне в своїй силі протидіяння анархістів.
І — Ми не раби, чорт вас забирай! — вигукував з койки Залєтаєв, задравши ноги догори. — Самі собі раду дамо. Не треба нам командирів! Знаємо ми їх, досить. — Сам він був колишній підпоручик піхоти. — Чим менше є влади, тим краще! З якої речі ви нам хочете посадить на шию якусь ще більш умілу каналію. Не хочемо!
А тим часом літо, найкраща пора для побігу, минало. Часто сиві, холодні хмари цілими днями стояли над ктюрмою, і небо було похоже на перекинуту миску з кислим молоком. Вже й дощі починали накрапати з цеї миски. І хто знає, чи не розмиють вони як-небудь випадково землю під стіною й не викриють нашого підкопу? А прокопано було вже доволі. Власне, немалу роль грало те, що ми помилились і закопались не в тому напрямі, що намітили. Через це ми, по-перше, наткнулись на сипкий, незручний грунт, який міг щохвилини засипать нас. А по-друге, несподівано для себе вилізли майже нагору і саме в тому місці, де попід стіною ходив вартовий.
Це нас і загальмувало. Попередній староста, за якого робився підкоп, стояв на тому, щоб покинуть і копати в іншому напрямі. На його боці була тільки одна частина втікачів. Друга ж держала руку Залєтаєва, котрий пропонував вести цей підкоп далі і тікать з його "на ура". Чим би ця суперечка скінчилась, невідомо, бо того старосту несподівано вивезли у другу тюрму, а його місце зайняв Скриня. Так справа й застигла і, здавалось, без надії хутко посунутись далі.
Але раптом одного сірого хмурого ранку нашого "велосипедиста" викликали в контору і сказали складати речі: його забирали в заслання.
В той же день увечері наш коридор тривожно й заклопотано гув, як вулій, з якого зникла матка. З камери в камеру перебігали передвиборчі агітатори, читались прокламації, велись палкі дебати, малювались карикатури. Залєтаєв носився по коридору з грізним і натхненним лицем.
Діло йшло не про те, тому чи цьому кандидатові дати перевагу, а — бути чи не бути взагалі в нашім коридорі старості. Ось як була поставлена справа. І, треба сказати, не дуже було багато надій вивести її на бажану нам путь.
Багатьох з виборців, серед яких були навіть лояльні кадети, захоплювала ідея цілковитого самопорядкування.
"Ми хочемо хоч в тюрмі бути вільними! Кожний за всіх і всі за одного. Геть правительство!" От яка була їхня платформа.