Острів був мокрий і охлялий на вигляд, геть позбавлений барв під дощем. Вода так високо піднялася, що від піщаного пляжу зосталася лише вузька смужка, а човен сповз з підпорок і гойдався кормою на хвилях.
– Треба буде витягнути човна аж до самого віль– шаника, – сказав Мумі-тато. – Ось маєш наочний приклад, що може наробити море пізно восени. Якби я почекав з неводами до ранку, човна ми би уже не мали… З морем ніколи не можна бути запанібрата! Цікаво, – додав Тато, – цікаво, чому в моря є припливи і відпливи? Мусить же бути цьому якесь пояснення!
Мумі-троль роззирнувся на всі боки – пляж змінився до невпізнання. Море немов здулося, воно натужно й грізно надималося, нагорнувши на берег цілий вал водоростей. Цей пляж уже не годився для забав морських коней. Ану ж їм подобається лише пісок, і вони більше не захочуть сюди повернутися! А може, Мара їх відлякала… Мумі-троль крадькома глянув у бік скелястих острівців, але вони ховалися у дощовій імлі.
– Обережно веслуй! – крикнув Мумі-тато. – Шукай буйок, але стережися хвиль, інакше нас викине на берег!
Мумі-троль наліг на ліве весло, загрібаючи ним, що було сили. "Пригода" весь час норовила сховатися з підвітряного боку, не слухаючись весел, а тому тупцювала на місці між хвилями.
– Уперед! Уперед! – горланив на кормі Мумі-тато. – Повертай! Ні, в інший бік! Назад! Здай назад! – Він лежав животом на кормовій лавці, намагаючись упіймати буйок. – Ні, ні! Не так! Сюди! Я хотів сказати, туди! Ось так! Я упіймав його! А тепер веслуй вперед, просто вперед!
Мумі-тато ухопився за верхній трос і почав вибирати невід з води. Дощ заливав йому очі, а невід видався неймовірно важким.
"Ми ніколи не з'їмо стільки риби, – розгублено думав Мумі-тато. – І що за життя! Але родина є родиною, і про неї треба дбати…"
Мумі-троль налягав на весла, махав ними, як шалений. Разом з неводом на поверхню піднімалося щось темне. То були водорості! Невід, переповнений водоростями та жовтуватою морською капустою, схожий на товсту ковдру, натужно, метр за метром, виринав з води.
Більше Мумі-тато не промовив ні слова. Він уже не намагався акуратно підхоплювати невід, а перегнувшись через борт, вигрібав його як-небудь, пригорщами. Оберемок за оберемком товста ковдра брунатно-жовтих водоростей перевалювалася через поруччя суденця і… жодної рибини. З рештою неводів була та ж сама історія, навіть якоря обплутали водорості.
Мумі-троль розвернув човна і спрямував його до піщаного берега, а сам наліг на праве весло, переставши веслувати. "Пригода" уткнулася носом в пісок, але вже наступної миті хвиля вдарила її в бік і перевернула.
Мумі-тато вмить пожвавився.
– Стрибай у воду й тягни за ніс! – кричав він. – Витягай на берег і міцно тримай!
Мумі-троль стояв по пояс у воді, тримаючи "Пригоду" за швартовий трос. Судно рвалося, немов дикий мустанг, а кожна нова хвиля захльостувала Мумі-троля з головою. Вода була такою холодною, що аж завдавала болю. Мумі-тато перетягнув усі снасті через корму на берег. Він борсався й працював, не покладаючи лап, капелюх зсунувся йому на очі; весла покотилися в пісок просто Татові під лапи, заплуталися в неводах – біда та й годі! Коли Мумі-тролеві і Татові пощастило нарешті витягнути човна на підпорки, дощова запона знову повисла понад морем, навколо посутеніло, находив вечір.
– Ми чудово впоралися, – сказав Мумі-троль, обережно глянувши на Тата.
– Ти так гадаєш, – у голосі Тата вчувався сумнів.
Він якийсь час дивився на велетенську купу неводів упереміш із водоростями і вирішив, що син має рацію.
– Таки впоралися… Боротьба з морем! Так завжди буває у морі!
Вислухавши грандіозну епопею, Маленька Мю відклала набік канапку.
– Ну й робота вас чекає! Цю купу доведеться розплутувати три або й чотири дні. Якщо невід покинути отак хоча би на день, ці жовті водорості застрянуть у ньому намертво.
– Он як! Он як! – почав було Мумі-тато.
– А куди нам квапитися, – швидко втрутилася Мумі-мама. – Це ж так приємно вибирати водорості, коли надворі гарна погода…
– Рибак може повиїдати їх з неводів, – запропонувала Мю. – Він так любить морську капусту! Ха-ха!
Мумі-тато знову зів'яв. Пригода з неводами наклалася на його невдачу з маяком – це ж так несправедливо. Важко гаруєш, докладаєш стільки зусиль, а все валиться з лап. Усе не так, як мало би бути… Татові думки теж зів'яли, він, мов заведений, колотив ложечкою у горнятку з чаєм, хоча цукор уже давно розчинився.
На столі стояла маленька каструлька. Краплини дощової води неквапно падали вниз і з плюскотом вдарялися у дно посудинки. Мумі-троль дивився порожнім поглядом на календар, бездумно зав'язуючи вузлики на своєму хвості.
– А тепер засвітимо лампу! – весело сказала Мама. – Надворі негода, тож можемо повісити її на вікно!
– Ні-ні, тільки не на вікно! – скрикнув, зриваючись на рівні ноги, Мумі-троль. – Тільки не на вікно, маму– сенько!
Мумі-мама важко зітхнула. Цього вона й боялася… За негоди її родина ставала такою дивною, ніби дощ застав їх під час прогулянки на природу. А дощ литиме ще не один день! Удома, в Долині, стільки роботи можна було переробити в хаті, але тут… Мумі-мама підійшла до комода й відчинила верхню шухляду.
– Вранці я оглянула всі його закапелки, але комод майже порожній, – мовила вона. – Знаєте, що я знайшла? Складанку! Вона має щонайменше тисячу маленьких частинок, і ніхто не знає, якою повинна бути готова картинка. Чудова забавка!
Мумі-мама висипала цілу гору складанок на обідній стіл між горнятками з чаєм. Родина дивилася на купу без надмірного захоплення.
Мумі-троль перевернув одну зі складанок – вона була цілком чорна. Чорна, немов Мара. Або тіні у ялинових хащах чи зіниці морських коней. Або мільйон інших речей… Усе, що завгодно. І ніхто не знає, де їй місце, доки не буде складено майже всю картинку.
Тієї ночі Мара вила над морем. Ніхто не зійшов на берег з лампою. Вона чекала, чекала, але ніхто не прийшов.
Спочатку вона вила дуже тихо, а поступово її самотня пісня ставала голоснішою. Тепер це була не лише пісня самотності, але й пісня самовпевненості. Мовляв, немає іншої Мари понад мене, я єдина і неповторна! Я найхолодніша у світі! І ніколи не стану теплою!