— Треба, хлопче, й міру знати! — пролунало йому вслід.— Іч, розохотився!
— Тікай краще, поки не пізно!
— Бо тут везе-везе та й перекине!..
Сконфужений закляк осторонь Данько, вислуховуючи насмішкуваті напучування незнайомих заробітчан.
Викинули з гурту начебто з добрими намірами, пощадили малолітка, остерегли, щоб не програвся до цурки, а от насмішками не щадять:
— Біжи тепер кобилу в цигана купи!..
Проте навіть щойно пережитий конфуз та насмішки ніскільки не зменшували радісного переможного по —чуття, що переповнювало хлопцеві душу.
Вірив і не вірив своєму несподіваному щастю, не знаючи ще, як йому повестися далі із своїм виграшем. То затуляв, то знову розтуляв картуз, щоб переконатися, що казна його на місці, що гривеники не порозскакувалися, що все це справдішнє.
Що він тепер зможе купити? Паляницю? Борщу? Бубликів? Франзоль? Все може, весь ярмарок закупить! Але треба спершу розсортувати виграш, відділити срібло від міді, надійно порозтикати багатство в різні місця... Частину в кишеню, другу за підкладку картуза, а решту вузликом у хусточку і за пазуху... Бо він тепер багач, йому треба остерігатися людей, особливо жуликів та вуркаганів. Але хай-но тільки спробують видирати в нього здобич! Руки перекусає, а свого, законного, не віддасть.
Приводячи до ладу свою казну, з щасливою сторожкістю озираючись довкола, Данько помітив раптом підлітка своїх років, що, видно, вже деякий час пильно стежив за ним. Зовні хлопчик нічим не нагадував вуркагана. Стояв одинцем, чепурний, чистенький, тонкобровий, у форменій тужурці і форменому кашкетику з кокардою, на якій були зображені граблі та коса навперехрест... Чому граблі? Чому коса? Ніколи Данько не бачив такого на кокардах. Безперечно, хлопчик цей не з босяків, скоріше він був схожий на якогось ма-зунчика-гімназиста. Але чого він так пильно, з сумом в очах стежить за Даньком? Що йому треба?
— Ти чого? — з викликом ступнув до хлопця Данько.
Густо смагляве, по-дівочому вродливе личко незнайомого здригнулося в гіркуватій усмішці.
— А що?
— Чого дивишся, питаю?
— Очі є, то й дивлюсь.
— Виграти, може, охота?.. Так іди он грай, там нікому не заборонено.
— Грав уже я... раніше тебе,— знову гірко посміхнувся хлопчина.
Це зацікавило Данька:
— Грав? Ну й що? Мало виграв?
— Невезучий я... Програвся... Та тут рідко кому таланить... Один ти оце, мабуть, щасливий об'явився на всю Каховку... Двічі підряд...
— Я на руку легкий,— упевнено пояснив Данько.— Я ще грав би, та побоялися вже, не дали... За шкірку і на сонце! — засміявся він щасливо.
— То вони пожаліли тебе... А я тричі підряд прогорів. Зарікся: ніколи більше не гратиму.
Хлопці помовчали.
— Що в тебе за кокарда?..— підійшов ближче до співрозмовника Данько.
— Нашої школи відзнака... Я в агрономічній школі вчився... Дванадцять верстов звідси по Мелітопольському тракту.
— Закінчив уже?
— Не закінчив, а так... Відчислили мене.
— Витурили тобто?
— Витурили.
— За що ж це тебе?
— Та,— махнув рукою учень,— довго розповідати...
— Вперше бачу граблі та косу на кокарді,— признався Данько, обережно помацавши учневу кокарду, і не втримався при цьому від насмішки: — У нас більше на попів та на дяків учать, а у вас тут без грамоти й до граблів не підпустять?
— Агрономом оце мали випустити, та, бач, передумали: випустили агрономчуком...
— І куди ж тепер?
— Та куди ж: найматися прийшов і ось... програв останнє.
Данькові раптом стало жаль агрономчука.
— Слухай, давай, брат, пообідаємо!.. Бо, може, це я й твої гроші виграв... Ти не знаєш, де тут борщі продають?
— Як не знати... Можемо піти, покажу.
Незабаром хлопці, вив'юнившись з натовпу, опинились на широкому піскуватому пустирищі, де варились ярмаркові обіди, клекотіли борщами підвішені на триногах казани, а поруч під відкритим небом розкинулись найдешевші заробітчанські ресторації у вигляді низеньких засалених столиків, за якими обідав невибагливий ярмарковий люд. Ті, кому не вистачало місця за столиками,— а таких була більшість,— влаштувались з мисками просто на піску, не відходячи далеко від казанів.
Як смачно тут пахло! Які борщі, кипіли, танцювали над вогнищами, стікаючи наваристими червоними патьоками по казанах!.. Огрядні торговки походжали біля них з ополонками, наче козаки з піками. Вештались поблизу й собаки, бездомні, лагідні, чемні, ті, що дивляться на кожного людяно, що не кидаються на тебе з лютим гарчанням, як оті хуторські, цепові... Все тут подобалось Данькові. Стояв, вбираючи широкими ніздрями дух смачної засмажки, ковтаючи голодну слину, що раз за разом набігала йому в роті.
— Тут у них на вибір,— пояснив Данькові його новий знайомий,— можна замовляти або порцію, або "від пуза". Порція коштує три копійки...
— А "від пуза"?
— Гривеник.
Данько вирішив брати "від пуза".
Одержавши плату наперед, тітка насипала хлопцям по повному полумиску, дала по доброму кусневі паляниці. Присівши неподалік, під чахлим кущем красноталу, затиснувши полумиски в колінах, хлопці дружно взялися уплітати.
Надолужуючи прогаяне в дорозі, Данько тьопав так, що й за вуха його не відтягли б: скучив за гарячою стравою. Новий Даньків приятель спочатку був аж замилувався, дивлячись, як артистично взявся Данько до роботи: відкусить паляниці, гляне на шматок (чи ще великий?) і пішов мотати з присьорбом, з якимись вилясками, роздимаючи свої зеленкуваті ніздрі, енергійно працюючи міцними щелепами. Проковтне хліб — і знову відкусить, і знову покоситься на шматок, чи багато зосталось. Не часто, видно, бачить цей полтавець кусень паляниці в руках.
Але й сам новий товариш Даньків не дуже відставав. Дарма що студить у ложку раз у раз, але вже вистудив миску до половини... Невередливі попались торговкам обідальники. Муху помітять — виплеснуть. Пісок тріщить на зубах — перетруть і пісок... Ще б пак йому не тріщати: вітер гуляє над пустирищем, крутить в повітрі піском та ярмарковим сміттям, завіваючи все це і в миски, і торговкам у казани, щоб більше було.