Вираз удаваної піснуватості, святенницької стриманості, що лежав на Софіїному обличчі, дівчатам-заробітчанкам з першого ж погляду не сподобався. Правду кажучи, боялися вони всіляких святенниць, які потім, у буденному житті, найчастіше виявляються особливо жорстокими та в'їдливими тиранками.
— Злюка, мабуть,— перешіптувались заробітчанки Софії вслід.— Яга!
— Мружиться, скалить на тебе око, наче недобачає!
— А духами якими напахчена... Несе від неї, наче кінським потом...
— Та ще й стрижена до того... Чи не парубки їй часом коси відтяли?
Однак Софія не чула цих зауважень на свою адресу і посувалась понад рядами далі, обділяючи строковиків усмішками, які їй здавались бездоганними.
Після оглядин дозволено було пити і їсти. Криничанські Сердюки, загледівши баранячі шкури, по-змовницькому підморгнули один одному і разом розреготались: отут накладемось!
— Яка ваша думка буде, Софіє Карлівно, про сьогорічний набір? — запитав Густав Августович, коли Софія, зоставшись з ним посеред вигону, вже перестала посміхатись.
— Не знаю, що там завтра інші приведуть, а від цих враження не дуже втішне,— призналася пані.— Порівняно з торішніми, серед цих, по-моєму, значно більше зустрічається зухвалих, розбійницьких фізіономій... Чи не так?.. А потім, з-поміж дівчат занадто вже багато писаних красунь. Я, до речі, помітила це за Гаркушею: завжди він таких наведе, що хоч виставку красунь з них влаштовуй... Хотіла б я знати, чию в таких випадках волю він виконує? Розтлумачте, будь ласка, йому, Густав Августович, що мені потрібні насамперед скотарки, доярки, в'язальниці з дебелими хребтами, а не яскраві полтавські красуні, які все літо крутитимуть з заробітчанами романи, відволікаючи їх від роботи.
Густаву Августовичу було досконально відомо, чию волю виконує Гаркуша. Цей хитрий і підступний прикажчик знає, на кого йому робити ставку. Перед Софією він гнеться лише для ока, а весь розрахунок його на панича Вольдемара. Дбає про його майбутній гарем! І хоча управитель ненавидів Гаркушу всією своєю прусською ненавистю, але викрити перед хазяйкою паничевого фаворита не міг і не хотів, тим паче, що й сам Густав Августович у справі з красунями почував себе в якійсь мірі Гаркушиним співучасником. Управитель, певна річ, не міг все це викласти зараз Софії. Одначе, хоча б для проформи, треба було нагримати на Гаркушу, провчити його негайно, щоб бачила пані.
— Алло, Гаркуш! Ком гір!..
Покликавши прикажчика, Густав Августович взяв його за лікоть і, відвівши вбік від Софії, став енергійно читати йому нотацію.
— Донерветер,— бризкав слиною на Гаркушу Густав Августович,— через тебе мені нагінка... Нащо стільки вродливих набрав?
— Ану їх к чорту,— лайнувся у відповідь Гаркуша, тримаючись перед управителем досить нахабно.— Вони всі там вродливі!
— То не є резон... Я знаю: природа й порода... Але пані невдоволена!
— Краще б вона не совалась у ці справи, ваша пані...
— Що за тон, Гаркуш? Ну-ну, обережніш на поворот... Доки панич вояжує, вона тобі може... е-е... роги скрутити!
— Викинштейн, може? — ошкірився раптом прикажчик.— Не дуже ви мене цим лякайте! Що я — собі їх набирав, гареми у мене потайні, чи що? Самі ви добре знаєте, куди і кому відбирається товар!
Доки вони так перегиркувались, Софія Карлівна стояла сама собі серед вигону, стежачи з-під крислатої панами за штовханиною біля колодязя.
Розкошували заробітчани водою. Пили, віддихавшись, знову пили, як найкращий, найсолодший у світі напій. Дівчата тут же вмивалися, чепурилися, розчісували свої врунасті коси, не звертаючи уваги на панію.
О, як їх зараз ненавиділа Софія! Молоді, розпашілі здоров'ям, налиті гарячою соковитою силою... Золоті від смаги, насунули звідкись, заволодівши її подвір'ям, її водою, затьмаривши без найменших зусиль її саму. Щойно прийшли десь з-під сонця, з Каховки, мов древні рабині із східних невільничих ринків, а тим часом уже не почувають себе рабинями, тримаються тут, наче вдома. Боже, які в них постави, які пишні, тугі бюсти, скільки природної неусвідомленої грації в кожному русі... Плавно, мов русалки, чешуть коси, поставали в ряд понад коритами і миють ноги, високо підбираючи спідниці, не соромлячись своїх білих, незагорілих стегон, свого пругкого, молодого, класично прекрасного тіла...
Глибоко зітхнула Софія.
Ні, не хотіла б вона бути святою, хотіла б бути молодою!
XIV
Гаряча задуха стоїть у сараях. Пашить над головою розпечена черепиця. Смердить вовна. Повітря важке, густо насичене духом овечої сірки, скипидару, дьогтю, яким заливають уражені коростою" місця шкіри та свіжі закривавлені порізи на щойно острижених вівцях.
Сидять хлоп'ята півколом у задушливім закутку, перебирають вовну. Немудра це річ — перебирати брудні колючі "обніжки" — забиті реп'яхами та бібряхами відходи, що попадають під сортувальний стіл... Швидко опанували Данько та Валерик нове своє ремесло. Пожаліла їх пані, наказала поставити на легку роботу... А було б ще так дихати легко, як оце їм! Саму б її засадити, руду відьму, в оце смердюче, задушливе пекло, де чадієш від сірки, де від овечого мекання туманіє голова... Так умекаються тут хлопцям за день, що потім і в казармах уві сні всю ніч мекають.
Стриже овець спеціальна артіль стрижіїв-маячан, що прибули сюди, як цигани, цілими сім'ями. Розкинули біля амбарів шатра для дітей, пустили коней на пашу (виговорили собі таке право на час сезону), а самі з ранку й до ночі в сараях, не розгинаючись, знімають важкі руна з мериносів, цигаїв та Лінкольнів. Отаманує над стрижіями тітка Варвара, дебела, напориста, горлата, слово якої для артілі — закон: "Кидай роботу!" — І всі кинули. "Починаймо!" І всі почали.
Тітки Варвари побоюється навіть довготелесий німець-наглядач, якого звати Фрідріх Фрідріхович і якого вона уперто величає Фидрик Фидрикович або просто Фидриком. Фидрикові, видно, вперше доводиться мати справу з жінкою-отаманом, і він, неборака, ще не завжди може второпати, як йому з нею поводитись в тому чи іншому випадку.