Ґирлиґами (по-їхньому — гайдарками) чабани орудували майстерно.
— Без гайдарки,— жартували вони,— чабан, як без коня.
Найверткішу вівцю можна підчепити карлючкою-гирлигою, вихопити з гурту, підтягнути до себе. Ніяка, хай найхитріша, не перехитрить чабана, не сховається в тисняві від його меткого знаряддя. Ось, наче вправний стрілець, цілиться він між безлічі однаковісіньких овечих ніг, раз! шугнув низом гирлигою — і вже тягне-витягує саме ту, яку йому треба.
Були в чабанів свої, тільки їм властиві, повадки, звичаї, свої жарти і навіть лайка своя. І все те подобалось Данькові. Деколи, попросивши в котрогось із чабанів гирлигу, хлопець і сам пробував орудувати нею, переймаючи чабанські замашки, але в нього поки що нічого не виходило.
— Не густо, видно, дома овець маєш,— весело сміялись чабани, потішаючись з Данькових промахів.— Признайся по правді, чоловіче добрий: більше горобцями займався, аніж мериносами?
— Для нього ще всі вівці однакові: не ту тягне, яку хоче, а яку може...
— Нічого, буде бонітьор*!
Хлопець на їхні жарти відповідав тільки тим, що ще більше впрівав, намагаючись опанувати мудре майстерство гирлиги. Уперта Данькова запопадливість у цьому ділі була чабанам явно по душі.
— Не перевівся чабанський рід!
Якось один з атагасів, кряжистий старий солдат з георгіївським хрестом на грудях, розпитуючи Данька, з яких він країв сюди забився, несподівано витріщився на хлопця у великому подиві:
*Спеціаліст, який робить оцінку якості та класифікує овець
— О! Та це ж турбаївська поросль! Кринички, Остап'є, Говтва!..— І, зірвавши з себе шапку, радісно вдарив нею об землю.— Ви чуєте, чабани? Казали, нема Турбаїв, казали, що й місця ті розорано... Брехня!! Турбаї були й будуть!
Вхопивши Данька за руки, атагас у захваті обкрутнув його перед собою, жадібно оглядаючи з усіх боків, потім притяг, пригорнув до грудей, як рідного, і на мить застиг так, занімів, схилившись над вихрястою хлопцевою головою. Великі, наче алмази, сльози повільно покотились одна за одною по широких, запечених сонцем щоках атагаса.
— Внука зустріли, Мануйле, чи що? — дивувалися чабани, підходячи.
— Більше ніж внука...— задумався атагас.— Турбаївця.
Сам він був теж турбаївець, нащадок тих славних повстанців, яких переселив колись пан Каховський — за наказом цариці — з Хоролу в безводні Таврійські степи...
Німець, з'явившись на порозі сарая, все строжив на Данька, погрожуючи штрафом за те, що відлучається без дозволу від роботи. Треба було йти сідати знову до вовни.
— Отак у неволі довелося зустрітись. А були ж ми вільні козаки.
Відпустивши хлопця, атагас провів його до самого сарая пильним, стуженим поглядом.
Через деякий час Мануйло з'явився в сараї уже вспокоєний і чимось уже рідніший Данькові за всіх інших чабанів. Ставний, високий, він повільно рухався понад станками, поблискуючи своїм "Георгієм" на полотняній пропотілій сорочці. Біля Варвариного станка пристояв, задивившись, як отаманка стриже.
— Хист у тебе, Варваро, до цього діла... Недаром на світову виставку руна твої повезли.
— Може, хоч на цей раз Фальцфейни могорича поставлять,— насмішкувато промовила Варвара.— Вам за те, що напасли, мені — що настригла...
— Е, мабуть, без нас могоричі поп'ють... Хто пас, хто стриг, а хвалитись гіанич і сам зуміє...
— Кажуть, нібито ще дві медалі за вовну насудже-но... за миту — малу, за немиту — велику...
— За вовну, та й тільки? За руки твої, Варваро, медаль би тобі золоту!..
Отаманка стрижіїв не сказала на це нічого. Ще нижче схилилася над напівроздягнутою вівцею, що нерухомо світила знизу на неї своїм здивованим оком, райдужним, випуклим, як самоцвіт.
Мануйло тим часом підійшов до гуртка підлітків, що, розсівшись кружком, перебирали відходи.
— Ще не вчадів, земляче? — звернувся він до Данька.
— Та тут недовго,— похнюпився хлопець.
— Слухай лишень, що я тобі скажу... Чого тобі скніти отут, мов на губвахті, серед смердючих оцих обніжків?.. Чи не пішов би ти, гей, до мене гарбичем? У степ, на простір!..
В Данька від радощів похололо в серці.
— А що таке гарбич?
— Біля гарби бути... За провізією по п'ятницях їздити... Кашу нам чабанську варити.
— Так я ж не вмію!
— Була б охота: всіх артикулів навчимо... А там, дивись, і до вищого чину дослужишся... Чабаном лівої руки, чабаном правої руки, а як підростеш, то, може, й в атагаси проізведуть...
Атагасом! Найстаршим чабаном в паволоках з міддю, найдосвідченішим, упевненим, незалежним, з яким навіть пани мусять рахуватись!.. Про це Данько міг тільки мріяти.
Зрештою, що йому в цих сараях? Що він тут забув? Нікого з своїх поблизу не зосталось — сестра Вустя була тепер за кільканадцять верстов від Асканії, на таборі Кураєвому, куди після розподілу потрапила більшість криничан та орловців, яких у перший же вечір відправили, мов етапників, далі, не давши їм навіть переночувати в головному маєтку. Покушпели-ли хто на Бекир-сарай, хто на Джембек-сарай, хто на табір Кураєвий, хто на Комишевий... Недовго слухали в Асканії Гаркушиних райських птиць! Правда, в головній економії зачепився Нестір Цимбал, який, закривівши в дорозі, не міг далі йти, і його призначили кудись на страусятник. Але з Нестором Данько міг зустрічатися хіба що вночі в казармах, отже, із своїх зостався, власне, один Валерик. З ним Данько не хотів би розлучатись! Що, коли попросити атагаса, може, він згодиться й Валерика взяти?
Атагас привітно дивився на Данька своїми ясно-сірими, мовби від природи примруженими очима (це, мабуть, від того, що давно чабанує, що завжди йому доводиться бути серед степу, серед сонця та блиску!).
Його влада здавалася Данькові безмежною.
— Оце товариш мій, Задонцев,— почав Данько, вказавши на Валерика.— Візьміть і його гарбичем!
Чабан посміхнувся:
— Всіх я вас рад би, хлоп'ята, забрати звідси... Але ж несила моя! Гарбич при отарі один... Дружка твого, може, хто-небудь інший візьме... Попитайте.