— Вони додому, а ви... з дому! — голосили матері.
Вмилася сльозами й змучена Яресьчиха, опинившись зі своїми навпроти Огієнкового вітряка. Закляте, мученицьке місце! Тут у неї— забрано мужа, і тут же мусить вона розлучатися з сином, з дочкою, живцем відриваючи їх від серця.
— Батька замордували і вас на край світу женуть,— тужила Яресьчиха, поправляючи клунки на дітях.— Хай би їм і Таврія, і перетаврія, окаянним... Не для них, загребущих, ростила я вас, ночей над вами недосипала...
— Мамо, не треба,— гірко заспокоювала Вустя матір.— Не в неволю йдемо, не навіки ж!..
Похнюпився, згорбився Данько, наче дід. Померкли на мить юні, світлі його марева. Все меркло порівняно з матір'ю, згорьованою, змарнілою, наймилішою, найкращою за всіх... одна вона така, і ніде вдруге її не буде, другу ніколи не знайти!.. Не соромлячись людей, припав до натрудженої материної руки, поцілував — уперше в житті.
А у верхніх дверях свого вітряка стояв Митрофан Огієнко з синами і, глумливо посміхаючись, дивився звідти, наче пан з балкона, на заробітчанські прощання. Коли в клунки стали впрягатися сестри Лісовські, вічні Огієнкові поденщиці, не витерпів хазяїн, зачепив:
— У своїх, значить,, набридло, до чужих повієтесь? В татарщину за довгим карбованцем? Ой, глядіть, дівчата, щоб не прогадали!
— Навряд,— відповіла знизу за Лісовських Вустя.— Уже гіршої хльобанки, ніж у вас, дядьку Митрофане, мабуть, ніде не варять.
— Ну ідіть, ідіть... Там вам наварять. Боюсь тільки, що не раз іще на вас чмихавка нападе.
Чиясь добра ломака, просвистівши в цей час у повітрі, лунко трахнулась об Огієнків "балкон". Відсахнувся хазяїн, зблід:
— Це ти, Андріяко? Попомни ж...
— Попомню!
З тим і пішли криничани. Повагом, понуро витягтись ланцюжком, у той край, звідки всі ці дні високо летіли з весняним ґелґотанням перелітні голодні птахи.
Ш
І ОСЬ ідуть тепер вони день за днем назустріч своїй невідомій Каховці. Далеко за бродами, за поронами зосталися рідні Кринички, залиті то каламутною, то ясно-блакитною весняною повінню.
Від Псла і десь аж за Самару Цимбал вів валку упевнено, бадьоро,— не раз він бував у цих краях,— а як вийшли далі, в степи, то й ватажок посмутнів, перестав жартувати, пригнічений величчю незнайомих просторів. На привалах дедалі частіше відводив душу словами лірницьких, чутих по ярмарках пісень:
Як став брат найменший, піший-піхотинець,
на полівку ізбігати, На степи високі, на великі дороги розхіднії... Нема ні тернів, ні байраків, ніяких признаків!
Замість біленьких чепурних сіл полтавських пішли інші, рідкі степові селища, облуплені, як бубон, незатишні, обшуговані наскрізними вітрами. Присадкуваті руді мазанки повгрузали в землю, мов арештантські етапи, придавлені зверху плескатими глиняними дахами...
— Оце хороми! — вигукував юний Яресько.— Під хатою бур'ян, а на хаті лобода... До самих димарів хоч кіз паси!
— Чом не робите вищими,— звертались дівчата до місцевих селян,— чому соломою не вкриваєте?
— Хіба тут солома вдержиться,— хмуро відповідали степовики.— Вітри у нас вічно.
Чим глибше в степ — хмурнішають криничани, гостріше відчувають свою бездомність. Безлюдна, безводна, безлісна земля розлягається навкруги, втомлює зір своїм одноманітним непривітним простором. Де ті гаї та садки подівались, куди ті річки розтеклись?
Дома в цей час Псьол, переповнившись, заливає городи, розмиває "хати, а тут ні ставка, ні озеречка в полі...
Земля та небо. Сухі вітри пашать і пашать назустріч. Ідеш і за весь день деревини ніде не побачиш, хмизини ні з чого виламати. Якби не запаслися з дому ціпками, то нічим було б навіть від собак відборонитися... А скільки їх, ікластих, передражнили крини-чани за ці дні!
Клопоти з собаками, особливо найлютішими — хутірськими, охоче брав на себе Данько, якому подобалося здіймати по хуторах бучну веремію. Ступаючи з ломакою попереду валки, він зухвало пас очима глитайські двори, готовий, здається, зчепитися хоч з вовком. Але те, що розважало відчайдушного хлопця, для дівчат було мукою, катуванням. Невміло відбиваючись від знавіснілої собачні, злякано пробираючись серед несамовитого собачого гвалту, вони вихоплювались з хутора, мов з пекла. І навіть тут, опинившись знову серед безпечного світлого степу, обдзвонені з усіх боків мирними співучими жайворонками, вони ще довго не могли отямитись. Розшарілі, збуджені, з сльозами на очах оглядали передусім свої спідниці — чи цілі, чи буде в чому показатись на каховському ярмарку? Бо хто зна, може, обшарпаних там і зовсім не захочуть наймати?
— Ви литки бережіть, а не спідниці,— повчав дівчат Цимбал.— Бо як прокусить котрійсь, то вже пиши пропало: далеко не підеш.
— Відбиватися треба, а не ховатися одна за одну,— напускався на дівчат Данько.— Ти не галасуй, не мат-ляй перед ним пеленою, а старайся палицю йому засадити в горлянку, щоб аж ікла хруснули!
Мало тішили такі поради дівчат. Переляк минав, але надовго зоставалось на душі тяжке, кривдне почуття своєї бурлацької безпритульності. Чим вони завинили перед богом, що, кинувши близьких і рідних, мусять іти десь з торбами на плечах, дражнити чужих собак? Хіба з добра віються оце в білі світи? Чорні, непросипні злидні погнали їх з рідних домівок. Змалку працювала з них кожна, не шкодуючи сил. Ще тоненькими рученятами, якими б гратися в кукли, вже крутили товсті перевесла, в'яжучи хліб на поденщині. Ще не видно було їх, підлітків, серед високих прядив, а вони, моторні, вже умлівали там, в гарячій п'янкій гущавині, беручи комусь плоскінь... Не ледачими повиростали, всяку роботу вміють робити оці дівочі розвинені руки: зв'яжуть снопа —1 буде як вузлик, виведуть нитку — забринить струною, вишиють рушник — горітиме, мов жива калинова гілка! Стільки вже встигли до своїх сімнадцяти весен переробити, що, здається, озолотитись могли б! А де воно? Все пішло то на податі, то на борги, то на оренди. В чужих скринях пріють їхні полотна, а вони, безприданниці, сидять тепер край шляху, гризучи кам'яні свої заробітчанські сухарі, змочені сльозами. Кара? Але за що?