Витираючи руки клоччям, механік глянув угору. Звідти, десь звисока, впало на нього світло, розріджене, скупе, аж наче не схоже на сонячне.
— Павко! — скомандував Привалов комусь наверх.— Давай!.. Лудло на башту!
Данько аж усміхнувся — так йому сподобалися останні слова з отим незрозумілим "лудлом", в якому було щось владне, майже чаклунське.
— Ходім!—торкнув його рукою Валерик, і вони подалися вгору по східцях.
Тут усе вже прийшло в рух, розмірено, потужно гримотіло, мигтіло маховиками, висвистувало пасами, дихало на Данька незвичним машинним теплом...
Смоки працювали.
— Ну й Водяник! — захоплено вигукнув Данько, пробираючись, оглушений, до дверей.— Один знак з-під землі — і все тут кругом загриміло!..
Вискочили надвір. Після вогкої темноти підземелля колодязі якось особливо пишно сяйнули хлоп'ятам своїми скдяними коронами. Неподалік від колодязів в неглибокій, теж заскленій ямі порався, нагнувшись між трубами, русявий, блискучий від поту юнак.
— Паско,— звернувся до нього Валерик,— перевів? Юнак, випроставшись у ямі, посміхнувся:
— Уже пішла... не доженеш!
— Це тут розподільник,— пояснив Валерик Данькові.— Ота труба іде на зоопарк, та — на Зовнішні Ставки, а ця ось до нас, на башту...
— А що таке — лудло?
— Це вентиль, система така... Відкрив — і вже погнало туди по трубах у парки, в ставки, вже для цілої Асканії — свято!
— От сатан... Сказав — і все ожило... Закрутилося...
Мимо сяючих, повних світла колодязних корон, поміж кучугурами іскристого антрациту хлоп'ята знову вибрались до стоянки гарбичів, до кибиток та рудих, вигорілих на сонці верблюдів, які то дрімали, лежачи в пилюці, то сумовито височіли попід парканами, мов живі привиди пустелі.
Біля продуктових комор чабани голосно сварилися з комірником, поблизу гризлися чиїсь здоровенні вівчариш, але Данько, ще сповнений враженнями від водокачки, нічого не чув. Зупинився посеред дворища, покліпав очима... Потім, раптом задерши голову, розгонисто, на повні груди вигукнув:
— Лудло на башту!!!
І застиг, радісний, вихруватий, мрійно задивившись в чисту небесну синь...
XIX
Хутір Кураєвий виріс і розрісся в степу біля кількох землянок, в яких здавна зимували з своїми сім'ями чабани. Тепер землянки були майже не помітні за кошарами, воловнею та іншими господарськими будівлями. Воловики, ковалі, доярки, всі, хто постійно працював на хуторі, діставали мешкання в низькому, з пожолобленими стінами бараці, що ж до новоприбулих сезонників, то їх, звісно, не міг вмістити ніякий барак. Для них заздалегідь обносили загорожу, звалювали туди гарбу соломи,— і кубліться.
Сюди після розподілу й потрапили криничани та дехто з орловських хлопців (більшість орловців, у тім числі й отаман їхній, були призначені ще далі — на Джембек-сарай). Кураєва загорожа під відкритим небом — це було все, що міг запропонувати строкови-кам Гаркуша, привівши їх у табір.
— Під відкритим небом? — зойкнула, побачивши загорожу, Ганна Лавренко так, наче все життя спала по оксамитових спальнях.
— А чого ж,— засміявся Гаркуша.— Гуртом та покотом, щоб на осінь з приплодом були!
Ганна витріщилась на нього своїми великими очима:
— А як дощ?
— Ха, дощ!.. Наловим риби — буде борщ!..
Так почалося їхнє життя в таборі Кураєвому, що в конторських книгах значився як ферма Кураєва. Асканія звідси ледве мріла — стояла далеко в степу, мов синя туча, що виткнулась краєм із-за обрію і застигла на все літо в непорушності. Фантастичним, нездійсненним сном промайнула вона для заробітчан із своєю могутньою зеленню, з ґанками та палісадниками, з ясними ставками та журавлями красавками на околиці парків... Все те призначалося комусь іншому, насамперед отій рудій відьмі з буряковим обличчям та капшукуватим підборіддям, що, мружачись, оглядала їх з-під своєї панами. їм же, строковим невільникам та невільницям, належало злітувати літо в далекому польовому таборі, не захищеному жодним деревцем, відкритому всім вітрам. В один край від табору тяглися поля, в інший — залягав рівний, як море, одвіку не ораний степ, тисячі десятин сінокісних угідь... І те, й інше належало Фальцфейнам. Хліба цей рік видалися слабосилими,— не було дощів, зате трави, встигнувши вигнатись на зимовій волозі, котилися зі степу на Кураєве важкими, шумуючими валами. Тирса чубата та різне травозілля вкриває суху, ніколи плугом не торкану землю. Густо збившись, тонке стебло ледь чутно бринить під вітром, як бриніло ще скіфам...
З перших днів строкарі попали на сінокіс. Щороку у Фальцфейнів заготовлялося сотні скирт сіна, щоб вистачило для потреб власних економій, а також на продаж. Найкраще степове сіно, сухе та зелене, як чай, пресувалося по таборах у тюки і вже в такому вигляді відправлялось на каховську пристань.
Але перед тим його треба було накосити, назгрібати, наскладати чиїмись руками...
...До схід сонця підняв Гаркуша людей на сінокіс. Ходив у загорожі, весело поцьвохкував строковиків по п'ятах:
— Ану, годі вилежуватись! Вставай, котра хоче заробити к осені на очіпок!..
Косарям прикажчик пообіцяв видати увечері по чарці, якщо не лінуватимуться.
Задзвеніла незабаром біля кладових заробітчанська сталь: косарі підбирали собі коси, пробували мантачки. Дівчата розбирали вила та граблі.
Вивівши людей за табір, прикажчик розставив косарів обличчям в степ і урочисто зняв кашкета:
— Боже поможи!
Дівчата, поки що не маючи роботи, розбрелися в траві шукати квіток.
— А нам же як? — гукнула прикажчикові Олена Персиста, коли Прокошка-орловець, першим узявши розгонисту ручку, зі свистом заглибився в травостій.— Ждати, поки накосять?
— О, яка ти щира,— усміхнувшись, обернувсй до неї Гаркуша.— Не ледачої, видать, матері донька!.. Зараз найду і вам роботу, дівчата... Залиште поки що свої інструменти тут, а самі за мною!..
Зібравши дівчат і загадково посміхаючись, Гаркуша повів їх травою у степ усе далі й далі.