Навалили, порозлягались, мов пани.
— Воліємо на пахучому сіні спати!
Пригрозив прикажчик, що покарає за таке свавілля: обіцяної чарки не дасть.
— Ну й не давай, чорт з тобою!
— Хоч і залийся нею!
І лежали, повивертавшись на сіні, як благородія.
XX
Потяглися дні за днями. Лягали покоси, вставали густими рядками валки, переростаючи потім у великі копиці. Гуло втомою тіло, косили руками й уві сні косарі. Попеклися на вогнистих вітрах дівчата, до крові тріскалась їм на обличчях молода шкіра. Ганна Лавренко працювала, закутавшись по самі очі, задихаючись під хусткою, а ввечері, добувши через доярок ложечку вершків, мастилася ними на ніч, гоїла на губах криваві тріщини.
— Брешуть, не обгорю, не почорнію,— говорила вона подругам.— Буду біла, як оці вершки.
Сама не знала, для кого вибілюється, для кого береже свою вроду, а вибілювалась, берегла. На самоті скаржилась Вусті:
— Думаєш, не гірко мені, що й біля Олени, і особливо біля тебе хлопці весь час в'ються, а мене наче цураються, обходять. Скажи мені правду, Вусте: хіба я не красива?
Голос її бринів щирим занепокоєнням.
— Не від того це,— відповіла Вустя подрузі.— Красива ти, і, може, аж занадто вже красива, але якось не по-нашому, не простою красою... До тебе, як до панночки, мужицькими руками й торкнутися страшно.
Справді, Ганна здавалася тут багатьом білою вороною, її холодна неприступність і сліпуча дикувата краса відлякували навіть прикажчика, який, вважаючи, що це "квас не для нас", дедалі упертіше домагався ласки іншої кринйчанки — Олени Персистої. Якось за обідом Олена, сміючись, розповіла товариству, як прикажчик залицявся до неї на сінокосі.
— Нахвалявся, що прийде сьогодні вночі полякати...
— В загорожу? — запитала здивовано Ганна.
— А то ж куди...
— А тобі... смішки?
— А чому б ні? — знову засміялась Олена, закохано глянувши на орловця, що сидів біля неї поруч.— Може, кухаркою зробить, як не комизитимусь...
— Отоді вже, Лено, щоб одвійків для нас не жаліла: по відру на брата,— зауважив Прокошка, і всі засміялись.
Тієї ночі Гаркуша справді довго кружляв побіля заробітчанського сіновалу. Строкарі вже хропли, а прикажчик, не знаходячи собі місця, все никав та никав поблизу в темряві, як вовк. Ні з сього ні з того забалакував до сторожів (сторожували на таборі Сердюки), то лащився до собак, то просто стовбичив десь під кошарами, прислухаючись до найменшого шерхоту.
Збунтувалась прикажчицька кров, водить, не дає спати!.. Сторожі, догадуючись, в чім річ, намагались триматися від сіновалу подалі. Хай уже лізе, хай кладе собі під бік, котру зумів підговорити!..
Було десь за північ, коли Гаркуша, прослизнувши нарешті в загорожу, рушив навшпиньки понад заробітчанськими п'ятами, прислухаючись до хропіння строковиків. Простоявши деякий час біля дівчачих рядів, він рішуче став навкарачки і обережно поліз у темряву на сіно.
Олена спала на своєму місці. Намацавши її в пітьмі, здивований прикажчик раптом відчув, як дівчина, впіймавши його руку, стала стискати її з зовсім не дівочою силою. Ще подив його не минув, як Олена другою рукою вже міцно схопила довгожданого коханця за огривок і струсонула його при цьому, мов добрий дядько. Тим часом з'явилась звідкись і третя Оленина рука, за нею — четверта, п'ята!!! Вправно накривши зверху Гаркушу якоюсь попоною, вони, всі оті руки, почали мовчки місити його на сіні.
Сопіло сіно, хрипіло, хекало, але не кричало. Залізні Оленині кулаки, яких усе більшало, дружно товкли Гаркушу звідусіль, не даючи йому опам'ятатися. Все йшло вже клубком та перевертом. Надсадно дихали зверху залізні Олени махоркою, спирскував десь неподалік дівочий сміх, клепали, ходячи по табору, сторожі, не підозрюючи, як летить тут пір'я з їхнього прикажчика. Подати голос, кричати ґвалт? Але ж засміють тоді його інші прикажчики на смерть, виживуть геть із маєтку!
Насамкінець ті ж численні Оленині руки, підхопивши помолоченого Гаркушу в повітря і добре розмахавши, кинули його з сіновалу геть за огорожу.
— Проклятий Сірко,— почувся йому вслід чийсь басовитий, явно змінений голос.— Мені було показалось, що вовк лізе!..
— Це не Сірко,— заперечив інший голос, теж змінений до невпізнання.— Це, видно, цеповий з хуторів забіг: шия наголо нашийником обшморгана.
Пробийголови, паливоди, вони ще й глумились над ним!..
Наступного дня Гаркуша ходив запухлий, у синцях,, але — нікому ні слова. Управителеві, який, приїхавши оглядати сінокіс, заодно поцікавився й прикажчиковими ґулями, Гаркуша невиразно миркнув щось про осині розтривожені гнізда і поспішив потім звести мову на інше.
Носячись із своїми ґулями, прикажчик не без підстав підозрівав, що серед тих, хто давав йому духопелу, першими заводіями були орловець та Андріяка... їх він вгадував по залізних кулаках. Проти них затаїв найглибшу злобу і саме тому вирішив, що кого-небудь з цих верховодів треба неодмінно перетягти на свій бік, щоб розколоти, знесилити строковицьку верхівку. Вибір впав на Федора Андріяку.
— Слухай, Федоре,— почав одного разу Гаркуша,: підійшовши до парубка, коли той саме клепав на подвір'ї косу.— Давно я хочу побалакати з тобою, як земляк із земляком.
— Та які ж ми з вами земляки? — здивувався Федір.— У вас тут хутір та, мабуть, земельки з двісті десятин, а в мене тільки торба бліх отам, на сіновалі, лежить...
— Ти вже й почнеш одразу... Це тебе, мабуть, отой орловський навчив?.. Ну чого ти з ним глека зліпив, скажи мені, Федоре? Чи він тобі брат, чи він тобі сват? Подумай, куди він тебе заведе? В острог та на каторгу, не інакше! Ось кинь ти його, Федоре,— зашепотів над самим вухом Гаркуша,— добра тобі бажаю, правою рукою тебе, пригінчим своїм зроблю!..
— Ех, прикажчику, прикажчику,— зневажливо посміхнувся Андрійка, ставлячи перед собою недоклепану косу сторчма.— Як тебе за три копи куплено, то, думаєш, і кожного так можна купити? Руки мої ти в Каховці купив, а на душу — не заміряйся! Непродажна вона, самому потрібна, чуєш? "Земляк"... Який ти мені в дідькової матері земляк? Що я — під одною свитою з тобою на каховськім березі спав чи, може, колоди разом .з Дніпра тягали?