Ні, не на Фальцфейнах тримається Асканія. Волею Мурашків та Привалових, Федірків та Клименків, волею тисяч строкарів цвіте вона на подив цілому світові. Задумана як панська примха, вона перестає бути лише примхою, пустою панською забавкою. І дивовижні асканійські тварини, що вільно пасуться в при-сиваськім степу, і чудесні субтропічні птахи, що мудрими зусиллями науки починають тут приживатись, і могутній степовий ліс, що, наперекір усім вітрам, вигнався і розрісся зеленою грядою серед голого Присивашшя,— все це починало вже мовби переростати своїх ледачих власників, переставало їх слухатись, скоряючись лише тим, хто жене воду, плекає парки, виводить елітні породи...
Не раз Валерикові доводилось чути, що кажуть про "мачуху Софію" та про інших "ледачих степових крезів" Мурашко і його друзі. В їхніх мовби мимохідь кинутих словах чулися і зверхність, і презирство, і водночас гнітючий сором, що якась нікчема поганить їхню Асканію, тримає в підлеглості їх самих, обдарованих "людей, що роками вкладають в асканійські багатства свою душу, свій розум і енергію... І ось тепер все знову сходиться клином на степових мільйонерах... Найкраще Мурашкове творіння, зовсім не для них задумане, мусить, зрештою, перейти через їхній суд...
— По-моєму, Іване Тимофійовичу, є одна істотна суперечність в усьому задумі,— заговорив Привалов, усівшись за столом на Мурашковім місці й уважно розглядаючи, папери.— Ти намагаєшся повести канал якнайближче до селянських земель, а хочеш, щоб фінансували його мільйонери-поміщики. Це дуже серйозна суперечність. Якщо вже ти спрямовуєш канал у той бік, то чи не логічно буде, щоб і перший голос у цій справі належав саме їм, безводним селянам? Я гадаю, що армія майбутніх землекопів тебе зрозуміла б краще, ніж наші потворно розбухлі степові крези...
Задумався Мурашко, помітно спохмурнів.
— Суща правда криється, друже, в твоїх словах,— нарешті промовив він.— Але, на жаль, безводники наші не мають ще ні голосу, ані мільйонів... Тому єдиний вихід — ставити ставку не на тих, для кого задумав, а на тих, в кого товсті гамани.
— То ви добре сказали, Іване Тимофійовичу: шмагати їх залізними цифрами,— зупинився навпроти Мурашка бонітьор.— Можливо, з цього якраз варто й почати? Доки там казна розкачається, а серед них може знятись такий ажіотаж, що ну!
— У середу Софіїн день народження,— повідомив Клименко від порога новину, яку, до речі, присутні вже знали,— ріжуть антилопу Сіверянку, передбачається великий з'їзд...
— Ай справді,— підхопив Кундзюба,— чому б тобі, Тимофійовичу, не скористатись цією нагодою? З чим чорт не жартує? Ждуть нібито губернаторшу, буде пані Іваненко, княгиня Мордвинова, будуть дамиці усіх найгамановитіших наших землевласників... їй-богу, вдар чолом! Досить, знаєш, зацікавити жінок, а чоловіків вони вже на повідку поведуть...
Ідея сподобалась присутнім (за винятком Привалова, який зустрів її скептичною усмішкою). Іван Тимофійович, видно, вагався.
В цей час на порозі кабінету несподівано з'явилася Лідія Олександрівна, повнолиця, ще досить моложава на вигляд блондинка. На устах усмішка, а очі — тривожні, насторожено-зіркі. Весь вечір вона була в напрузі, тільки й ждала, здається, поклику бойової труби, щоб, підібравши свою довгу сукню, метнутись на поле бою... Була Лідія Олександрівна з тих щасливих дружин, що вміють з півслова схоплювати думки чоловіка, пройматися ними, як своїми, й відстоювати потім їх уже до кінця з ніжно-сталевою твердістю, не розчаровуючись у них, не відступаючись навіть там, де часом позадкує сам чоловік. Жартуючи з приятелькою, слухаючи одним вухом побринькування гітари, вона другим весь вечір цілилася в кабінет, де то влягалася, то знов закипала шумна розмова чоловіків і де, як їй здавалось, зараз вирішується головне. Сама Лідія Олександрівна вже знала задум у всіх подробицях, вона не мала сумніву, що її невгамовний Іван Тимофійович затіяв велику справу, і коли він завагався — бити чолом чи не бити,— Лідія Олександрівна вже була тут, щоб сказати своє слово.
— Ну чого ти задумався, любий? — Схилилась вона над Іваном Тимофійовичем, як добрий дух.— Слухай, що тобі люди радять... Я, на твоєму місці, не пропустила б такої нагоди.
Іван Тимофійович посміхнувся. Зітхнув.
— Чолом, кажете? Битиму, хоч, може, й розіб'юсь... Всім одразу мов полегшало після цього, і вже з веселим гомоном вони пішли гуртом на веранду слухати Ящині негритянські пісні.
їде опівдні Софія степом, безлюдним, абсолютно заповідним. Абсолютно заповідний — це той, що споконвіку його не торкався плуг, що ніколи його не косять, ніхто по ньому не їздить, окрім самої Софії. До самої осені стоїть тут висока трава. Сюди переселяються птахи, зігнані з сінокісних угідь.
Горбоносі сайгаки пасуться в цьому степу...
Красені олені щороку скидають в цих травах свої гіллясті панти...
Первісна тиша панує тут. Ні насторожений шуліка, що годинами кружляє високо в небі, ні невідомий вершник, що вряди-годи беззвучно проскаче по обрію, ні чабан, що маячить на далеких толоках по плечі в текучому мареві,— ніщо не розвіє, ніщо не порушить степового величного спокою.
Дзвенять цикади.
Гаряче пахнуть насичені сонцем трави.
Похитується в кабріолеті Софія, сидить, склавши руки на животі, як кам'яна скіфська баба.
їде з богомілля, перебирає згадки, мов чотки...
Мчала колись оцим степом, сама правила кіньми. Пругкий вітер бив у лице, бахчисарайські приятельки радісно скрикували за спиною. Сонце лягало в ковили-калдани, оранжева мла клубочилась над гривами коней... Розважалися таврійські леді, на чабанську кашу поспішали, на ту, що — із степом, з димком!
Був у Софії тоді роман з молодим атагасом... Ах, забула, як його звати! Покірний такий, симпатичний, як приручений ведмідь... Цікаво, чи він її любив?
Приїдуть, він уже, було, стоїть без шапки, чекає наказу.
— Ану, атагас, берись кашоварити! Ось тобі приправи...
Підліткові-гарбичеві Софія теж знайде роботу: