— Я теж пристала б на цю панаму,— цвірінчала кримська Мері,— якби можна було завести канал до Семи Колодязів! Бо в нас хоч і Сім Колодязів, а воду цистернами возимо! Пане інженер, ви могли б внести корективи і взяти курс на мене?
— Мері, що ти говориш? — посміхнулась Софія Кар-лівна сардонічною посмішкою.— Яким чином? Через мій заповідник? Через мою Асканію? О, скоріше через мій труп!
— Хіба дорога в Крим лише через ваш заповідник, Софі? — образилась Мері.— Зрештою, вас можна обійти і повести канал через землі мадам Іваненко!
Мадам Іваненко досі загадково мовчала. А тим часом Мурашко знав, що багато що залежить саме від неї.
— У нас, правда, заповідників нема, нам більше летючих пісків дісталось,— заговорила, як у бочку, мадам Іваненко,— але нас теж слід було б спитати, хочемо ми каналів чи ні...
— Канал цілком у ваших інтересах,— зауважив Мурашко.
— Ти мені, старій, очі не замилюй,— підвищила раптом голос мадам, аж усі притихли.— Мужицький твій канал, ось що я тобі скажу... Бачу, куди ведеш, куди й завертаєш... У нас води мало-— це так, але ще більше на неї голодують оті чаплинські та каланчацькі голодранці... І ця твоя вода насамперед на їхній млин ллється, ти не одуриш мене, стару. Жили наші діди без цього, якось і ми проживемо. Був би тільки спокій. А то наведете нам сюди всякої пролетарі'!, смутья-, нів та забастовщиків, щоб бунти затівали... Хіба не так, скажеш? Туди, туди воно йдеться! Наскрізь бачу тебе і твій бунтарський канал!
Мов холодним струменем обдала присутніх мадам Іваненко своїми крутими словами. Справді, як вони про це не подумали!.. Тисячні армії озброєних лопатами землекопів насунуть у степ.,.. Позаймають села.
підступлять до економій, заведуть всякі чвари з підрядчиками... Ніде від них не сховаєшся! Почнуть з підрядчиків, а кінчиться — забастовками, маніфестаціями, червоними штандартами!..
— І за все це,— підлила масла в огонь Софія Карлівна,— ми ще мусимо платити з власної кишені! Адже так, пане інженер?
Бій було програно, але Мурашко все ще не зда вався.
— Ваші так звані прерії,— заговорив він,— живуть тільки півліта. В другій половині літа вони вигоряють, стають пустинею. Суховії, чорні бурі завдають вам мільйонних збитків, і ви не можете нічого з ними вдіяти. Ви — погані господарі. Ви ніякі господарі! — повторив він під обурений гул усього залу.— Я ж вам пропоную вихід. По два врожаї на рік ви зможете знімати на ваших землях. До самої осені зеленітимуть ваші пасовиська. Будете мати власні ліси. Всі ваші затрати окупляться за кілька років, окупляться з головою, і з усього вам потече такий зиск, про який ви навіть не мріяли.
— Не вам судити, про що ми мріємо, грубіян! — вигукнула Софія Карлівна, встаючи з крісла.— То таким, як ви,— усе мало, а ми вже, слава богу, маємо дещо... На наш вік вистачить!
— На ваш вік,— презирливо посміхнувся Мурашко.— А на після вас?
— А після нас... хоч потоп!!!
Кров ударила Мурашкові в голову. Став як ніч.
— Потоп? Глядіть... Можете накликати. Може бути й потоп.
І, з хруском затиснувши в руці свої папери, він крізь зловісну тишу попрямував до дверей.
Тим часом, скориставшись німотною паузою, переляканий дворецький запросив гостей до столу.
Мурашко брів додому, ще більше зсутулившись, важко переставляючи ноги, наче пройшов ними оце тисячу верст. На веранді його зустріли Лідія Олександрівна й Світлана, що злякано тулилась до матері.
— Ну як? — запитала Лідія Олександрівна, бліднучи. Голос її тремтів від напруги.
— Все гаразд... Саме так, як і мусило бути,— відповів Іван Тимофійович, усміхнувшись. Та усмішка сказала дружині все: більше можна було не розпитувати.
Іван Тимофійович теж не мав зараз ніякої охоти до розмов. Забравшись до кабінету, він раптом ні з сього ні з того завалився спати і спав до самого вечора. Увечері встав, побавився з Світланою, подивився з, веранди на фейерверки, що їх пускали на честь Софії, і незабаром знову заліг спати, немов хотів відіспатись тепер за всі оті свої безсонні ночі, скоротані над проектом.
XXVII
Вранці Мурашко пішов до управителя і зажадав відпустки.
— Після стількох років роботи,— гримів він у конторі,— чи заслужив я, нарешті, у вас передишку? Чи я вічний у вас строковик?
Густав Августович, почуваючи себе цього разу перед "паном інженером" чомусь сконфуженим, не дуже й упирався — дозволив.
— Мерсі,— пустив крізь зуби Іван Тимофійович і вийшов з контори ще більше роздратований поступливістю управителя.
На вулиці під закуреними акаціями стояв незвичайний галас: серед натовпу дітлашні кривлявся у вивернутому кожусі босий, закудланий олешківський юродивець.
— Я, Григорій-семінарист, не пан, не дворянин — олешківський міщанин! — оскалюючи зуби, викрикував під дружний регіт дітвори юродивий.— Страждаю від гирлиги і від коси, поправляюся від ковбаси! — З цими словами він розметнув на собі врізнобіч поли кожуха, надітого просто на голе тіло: брудне, кістляве, синякувате.
З виляском, з тюканням застрибала довкола кривляки вдоволена дітвора.
Загледівши Мурашка, юродивий впився в нього злим, розпаленим поглядом.
— Ось той іде, що Дніпро на степи повернув! Ах-ха-ха-ха!.. Прислужився панству, Дніпро вночі Фейнші продав!
Мурашкові потемніло в очах. Вкляк на місці, увесь отерплий, спалений, як біля ганебного стовпа. Прищухли й діти в ніяковості.
— Не бреши,, семінарія,— почувся раптом десь із-за спини, наче здалеку, твердий хлоп'ячий голосок.— Не для панів він старався...
Цей дитячий простенький захист мовби повернув Мурашка до життя.
— Вже не в море тече, сюди Дніпро обернувся! — бризкаючи піною, бився в блазенських корчах юродивий.— Уже ось під нами — чуєте? — хлюпає! Мокро! Вода пішла! Мерщій на дахи, на дерева, бо потонемо всі!
Кинувшись до найближчої акації, він спробував дертися вгору, ковзаючись по дереву своїми чавунними ногами.