З боку степу каховські околиці вже як в облозі. Наче найшла звідкись орда кочівників і, розметнувшись, стала попід містечком. Все тут перемішалося: чумацькі мажари, вози й теліги старообрядців, татарські гарби й німецькі фургони, конокрадські бігунки й таврійські тачанки... Скільки видно, таборяться по пісках наїжджі, біліють ятки та намети, стирчать, мов щогли десь у висохлій гавані, підняті в небо голоблі.
А з трактів усе котить і котить, новий ярмарковий прибій. З видзвоном пролітають тачанки, обганяючи валки піших пішаниць, що похмуро бредуть узбіччям понад шляхом. З величезним спокоєм випливають з-за обрію, немов з глибини віків, круторогі сірі воли — одомашнені нащадки могутніх степових турів. Де-не-де похитуються над ними ще незвичні у цих краях високі горбаті верблюди, мовби несучи вже з собою на Каховку подих далеких безводних пустель.
Надвечір напередодні ярмарку в'їхав верхи Мелітопольським трактом до Каховки й Савка Гаркуша, молодий прикажчик з фальцфейнівської Асканії. В'їхав, як завжди, не сам, а з приятелями — мордатими синками новотроїцьких хуторян. Мусили розступатися перед Савкою каховські крамарчуки — знали його норов. Осміхаючись, перегнеться з сідла і, ніби жартома, так потягне нагайкою вподовж спини, що тільки зів'єшся.
— Свербить хіба? Ха-ха-ха... Який же ти, козаче, тонкошкурий...
Їде Гаркуша, картинно відкинувшись у сідлі, привертаючи на себе погляди розкоханих каховських бублейниць. Малий, але бравий: манишка на всі груди, сивий смушок на голові, очі з хижуватими розкоси-нами, як у того татарина з-за Перекопу.
Знають бублейниці, де буде фальцфейнівський прикажчик бажаним гостем, у чиї ворота заверне його притомлений кінь. Хоча має економія в Каховці свою власну контору, проте Савка рідко ночує там. На час ярмарку він воліє орендувати собі вікно на майдан у світлицях статечного каховського прасола Лук'яна Кабашного. Звідти, як із засідки, буде чигати насторожений прикажчик на ярмаркову здобич, пересиджуючи палючу обідішню спеку в холодку за кухлем пива чи квасу, в той час як під вікном у нього з галасом товпитимуться розхристані заробітчанські отамани, вимахуючи своїми пропотілими, повипорю-ваними з шапок пашпортами...
Віхоть сіна висить на Лук'янових воротях, діжки холодного квасу стоять у Лук'янових погребах. Наточить Настя, весела дідова наймичка, напоїть гостя з власних рук, доки човгатиме старий Кабашний із костуром по двору.
Гуде, клекотить розтривожена Каховка. Сидить дід Кабашний на призьбі, байдуже слухає, як бовкають до вечерні. Великий дзвін на каховській дзвіниці надколений, і звук він видає короткий, з хряпанням, не такий, як колись. Не йде старий до вечерні, сидить, мов єретик, у затінку, опершись бородою на костур. Нездужає прасол. Міг замолоду плечем підважити мажару з сіллю, а тепер... Поступово зраджують сили, день відо дня руйнується йому ширококосте кряжисте тіло. Отак підкралась старість... Кволо служать руки, кепсько носять ноги, неушкодженим зостався лише зір, пильний, важкий, нерухомий, як у того степового яструба, що бачить свою здобич з піднебесся...
Бачить, але вхопити несила! Чужими возами захрясло подвір'я, чумаркасті байдужі до діда столипінці водяться по двору з прасолами попід руки, шушу-каються, змовляються, прицілюючись на завтрашній день. Без Лук'яна міряють вигоди, без Лук'яна замишляють гендлі.
Його, Лук'янове, вже минулося. Порати заїжджих доручив розбещеній своїй коханці Насті, а сам досиджує життя на причілку, насуплений, обрезклий, безнадійно хворий на водянку.
З предка живуть Кабашні у цих місцях. Мали колись найбільший у Каховці заїжджий двір, у Бериславі тримали для чумаків власні порони... Просторо було тоді тут Кабашним. Дикі коні-тарпани ще водились в тутешніх степах, табунами проскакували мимо Каховки на водопій... Ще й Лук'янів батько тримав на стайнях пійманих диких лошат, намагаючись їх приручити, але так ні одного й не приручив: то гинули, то, вирвавшись, з сідлами зникали назавжди в степу... Що то були за часи! Порони давали нечувані зиски, по три шкури можна було дерти з чумаків за перевіз.. Прямуючи на кримські озера по сіль, тисячами збивались вони весною біля бериславської переправи із своїми рипучими мажарами, в полотняних штанях та сорочках, густо виквацюваних дьогтем — щоб чума не пристала... Широкий Дніпро перед ними, повноводий — на руку Кабашним! Вплав не перепливуть його чумаки і додому впорожні не повернуться: що заправиш, те й мусять платити... Пізніше, коли з'явилася пароплавна компанія і відбила у поронщиків перевіз, перенесли Кабашні всю свою діяльність на Каховку.
Стали прасолувати, менджуючи кіньми та іншим товаром...
Однак, мабуть, дуже грішна була спадщина Ка-башних, не иішла вона Лук'янові в руку: вилетіла в трубу.
Не знаєш, на кого тепер і нарікати: чи на предків, чи на чорну бурю, чи на самого себе, що не довірявся банкам, а ховав гроші за старим звичаєм у димарі за в'юшкою, придавивши каменем зверху... Якось під час того, коли йшла над Каховкою чорна буря, прибігла до Кабашного сусідка-перекупка:
— Позичте, дядьку Лук'яне, червінця до завтрього, з процентом поверну!..
Спокусила, шельма, його тим процентом. Не було червінця під рукою, поліз Лук'ян до своєї схованки... Хто ж знав, що та роззява дверей за собою не причинила як слід? Проворнішим виявився вітер за Лук'яна, мовби тільки й чекав, доки зніме старий каменюку з грошей... Шугонуло зненацька з-за спини в трубу, засвистіло чорно — закружляли Лук'янові асигнації вже десь у повітрі над Каховкою... Лови!
Дещо вдалося переловити, а про решту — хоч і не питай: кожен божився, що не підбирав. Скаржитись? Але до кого? Позиватися? Але з ким? З вітром, чоловіче, не напозиваєшся!
Затаїв відтоді Кабашний лють на каховських крамарів: несло його асигнації якраз у їхній бік, крутило ними найдужче якраз поміж крамницями, над ярмарковою площею. Не один там погрівся, підгрібаючи чуже, як своє власне... Іншого, правда, Лук'ян і сподіватися від них не міг: сам стояв на тому, що в Каховці лірдина людині вовк.