У вільні години хлоп'ята провідували родину Му-рашків. Лідія Олександрівна зустрічала їх з незмінною ласкавістю і довірливо ділилася з ними своїми домашніми клопотами й тривогами. Вона не втрачала віри в те, що Іван Тимофійович таки достукається в Петербурзі куди слід, і хлопці всіляко підтримували її в цьому. Не раз вони спільно мріяли, як повертається Мурашко в Таврію переможцем, як їдуть сюди вслід за ним високі комісії інженерів, ідуть армії грабарів і як, нарешті, дніпровська вода валом котить від Каховки в пекельні бурі степи Присивашшя.
Іван Тимофійович час від часу подавав із столиці про себе глухі звістки у вигляді похапцем списаних листівок, в яких поки що мало було втішного і які, однак, Світлана заучувала напам'ять. Перед Світланою Данько вже не почував себе неотесаним і незграбним, йому було нині тільки жаль цієї гарненької ясноокої дівчинки, яка хоча й мала і матір, і батька, але іноді чомусь здавалася Данькові сиротою. Рідко лунало тепер її безтурботне щебетання, все частіше, причаївшись десь у кутку, дівча задумувалось, як доросле.
— Про що ти задумалась, Світлано? — іноді запитувала дівчину мати.
— Я не задумалась, я... слухаю татка. Коли отак довго мовчиш, то ніби чути, як він десь говорить і сміється...
Данько та Валерик помічали, що вони вносять з собою бодай невеличку відраду в мурашківській дім, і їм було приємно відчувати себе людьми, потрібними й корисними для інших. В ці невеселі для сім'ї дні Світлана линула до хлоп'ят якось особливо беззахисно й довірливо, мов до старших братиків, і вони ставились до неї, як до сестрички. Нерідко вони ходили трійцею в степ виглядати Цимбала, який тепер щодня привозив кукурудзу тваринам у великий загін.
Не той уже був нині степ, як тоді, на ранній зорі їхнього знайомства! Не шумував безкрайніми золотистими шовками, не радував зір своїм весняним пов-ноцвіттям, не бринів струмками жайворонків... Пожухло, посіріло, припало пилюкою все від Сивашів до Каховки. Лише небо вгорі ще зоставалось таким світлим від сонця, що осяйно-білі хмарки на ньому були ледве помітні...
В певні години десь з боку Дніпра виринав Цимбал, неквапом наближаючись до загонів, височіючи, мов цар, зверху на гарбі рясної соковитої кукурудзи. Всі без винятку тварини любили смакувати нею і, загледівши Цимбала, радісно поспішали з пасовищ до нього. Чудова утворювалась тут процесія! Суне зелена, з верхом накладена гарба, а за нею до місця годівлі статечно крокують важезні зубробізони, стрункі газелі, горбоносі сайгаки, олені, зебри... Всі дивовижні тварини, не б'ючись, покірно, як у казці, йдуть за своїм добрим годувальником Цимбалом.
— Наче вся природа оце тут вишикувалась,— задумано каже Валерик.— А диригентом над нею... людина.
— Поганяйте, дядьку Несторе, отак аж у Кринички! — весело гукає Данько землякові.
— Така й думка,— привітно відповідає Цимбал з гарби.— Всіх поведу своїм Степанам на хазяйство...
А з далеких пасовищ тим часом біжать, підбігають все нові й нові жителі степу, звично приєднуючись до Цимбалової процесії...
Якось надвечір хлоп'ята йшли з Світланою зоопарком понад вольєрами, заглядаючи крізь металеві сітки.
— Глянь, ото ж вона! — штовхнув раптом Данько Валерика, вказуючи йому на дівчинку, що поралась у вольєрі поміж цесарками.— Це ж та, що зомліла була над вовною... Ей, ти! — гукнув Данько крізь сітку юній цесарниці.— То ж ти зомліла була в сараях?
Дівчинка, обернувшись на оклик, раптом засвітилася радісно, і навіть тонкий рум'янець проступив їй на щічках. Вражена зустріччю, стояла з відерцем поміж цесарками й мовчала, не знаючи, що сказати.
— А я вас це раз бачила... в церкві,— нарешті спромоглася вона на слово.— Я вас і в цих костюмчиках одразу впізнала...
— Це всім нам, хористам, таку форму видають,— пояснив Данько, недбало глянувши на свій мундир, якому вже бракувало кількох ґудзиків.— Слухай, як тебе...
— Наталка...
— Слухай, Наталко, це ти тепер тут біля цесарок?..
— Ну да...
— Видно, вони тебе знають!..
— Вони її люблять,— втрутилася в розмову Світлана.
— Еге ж, вони тебе люблять?
— І я їх люблю,— посміхнулась дівчинка і зніяковіло похнюпилась.
— А мене ти знаєш? — припавши до металевої сітки, запитала Світлана.
— І тебе знаю,— відповіла цесарниця.— Ти Мурашкова Світлана... Твій батько хотів Дніпро в степ повернути,— додала вона шанобливо.
— А я тебе вперше бачу. Ти з ким ходиш гратися?
— Я ні з ким не граюся,— знову зніяковіла дівчинка.— Мені... нема коли.
— Ну, тоді я до тебе приходитиму гратися?
— Гаразд... приходьте...
Данько вже зібрався був з форсом, по-парубоцькому закурити перед Наталкою, коли дівчинка раптом злякано заметушилася, здалеку помітивши на стежці Сердюків, що йшли ніби в проходку, позакладавши руки за спини.
— Тікайте мерщій,— зашепотіла Наталка,— бо оті як пристануть!.. Надіються, що стане панич їхнім зятем, і на всіх тут уже погейкують, наче на своїх наймитів!..
З часу першої сутички біля колодязя Данько вважав себе у стані війни з односельцями і при кожній зустрічі йому так і кортіло хоч на відстані посмикати земляків за їхні підстрижені, гребінцями прочесані бороди. Зараз він теж не забарився вчепитися в них.
— Ей, ви, пани — на двох одні штани! — задерикувато привітав він земляків, відскочивши від вольєри на стежку.— 3 Фальцфейнами хочете породичатись? Асканію посісти? Де Ще теля, а вони вже з довбнею!..
— Пожди, Яреську,— ліниво грозили здалеку Сердюки, навіть не пробуючи погнатися за хлопцем (останнім часом вони помітно погладшали, обважніли).— Думаєш, ми не бачили, що ти в батюшки за спиною витворяв? Ось ми на тебе регентові заявимо, він тебе накадить... Він тобі на голові поб'є отого камертона...
— Налякали! Баришники! Конокради нещасні,— дражнився весело Данько, відступаючи з Валериком та Світланою все далі й далі до виходу. Сердюки, пристоявши, похмуро стежили, щоб він не вернувся.