— Це ти, значить закликав пустити по токах червоного півня?
Машиніст спокійно заперечив. Андріяка та орловець теж в один голос підтвердили, що нікого він до цього не закликав, а навіть навпаки...
— Краще не відпирайтесь!— нетерпляче вигукнув збоку Гаркуша.— Посидите в Олешках в арештному домі, там з вас усе видавлять...
— Ні, це, видно, такий, що арештним домом його не злякаєш,— промимрив пристав, ніби роздумуючи, і несподівано гаркнув підлеглим:— В'яжіть їх!
Однак пов'язати виявилось не так-то просто. Якогось щуплого стражника, що першим розігнався до хлопців, Андріяка так садонув ногою в живіт, що той тільки кавкнув, відлетівши мемелем далеко вбік...
— Чого ж ви стоїте?— зарепетував пристав, завбачливо заносячи ногу в тачанку.— Беріть їх! В'яжіть!
Опричники кинулись скопом. Вихор знявся біля хлопців, що дали тепер собі волю. Орловець бив наповал. Леонід, немов і не натужуючись, якось по-морсь-кому піддавав короткими ударами то одному, то другому, то головою, то своїми якорями в підборіддя, аж клацали з видзвоном щелепи, і снопами розлітались ожирілі стражники та чеченва врізнобіч. Уже й Гаркуша встиг десь вхопити в завірюсі свою долю — стояв тепер віддалеки з розквашеним носом і, сякаючись кров'ю, давав звідти поради чеченцям:
— Ви кинджалами їх, кинджалами!..
Але пристав, що сидів уже в тачанці, не дозволяв пускати у хід зброю, велів брати злочинців голіруч.
Відпирхавшись, попідбиравши з землі картузи та папахи, опричники знов накидались на хлопців, щоб знову розлетітись врізнобіч сторчака, нікого не зв'язавши.
— Ми з вас позгонимо жир!— весело вигукував орловець.— А то даром панський хліб їсте!
— Хіба ж так б'ють? Отак б'ють! — гримів Андріяка, валячи противника одним ударом.
Захекалась служба, хоча й на хлопцях уже полопались сорочки, оголивши мідно-червоне груддя вузлуватих в напрузі м'язів.
Тим часом токові, кинувши роботу, вже з гвалтом збігались до місця побоїща.
— Назад! Посторонись!— ревнув їм пристав і звелів стражникам відігнати токових шаблями. Зблиснули на сонці шаблі, відхлинув натовп... Вутанька, що без пам'яті летіла з вилами на якогось чеченця, раптом була зупинена різким, тривожним Леонідовим окликом.
— Вутанько, не треба! — вигукнув він їй щосили, підводячись з гущі побоїща, розпатланий, заюшений кров'ю, в геть потрісканій тільняшці,— Ми самі...
І бійка закипіла з новою силою, знялась курява, клубком пішло все по землі. Могутньо струшували з себе хлопці купи ворогів, випручувались знов і знов, але сили були занадто нерівні, і нарешті на них навалилися, пов'язали, викручуючи на спинах руки.
Кинута напризволяще молотарка ревла порожнім барабаном, все на ній трахкотіло, паровик, розчахкав-шись, бурхав з труби густими іскрами.
— Біда!— підскочив до пристава Гаркуша.— Видно, гаситель не в порядку! Гляньте, іскри вилітають снопами!
— А я ж при чому?— роздратовано здвигнув плечима пристав.— Я не машиніст.
— І я не мастак... Як же тепер? Може, ви розв'яжете його,— кивнув прикажчик на Бронникова,— хай полагодить, а тоді зв'яжете знов?
— Ні, спасибі,— усміхнувся Бронников, витираючись закривавленою щокою об плече.— Локомобіль я залишав у порядку, моє діло тепер сторона. Лагодь-те! А я краще подивлюся звідси, як ви будете його лагодити, як самі будете пускати Фальцфейнам червоного півня...
— Так що ж — топку заливати?— звернувся Гаркуша до пристава і, не одержавши відповіді, мерщій кинувся до паровика.
Пов'язаних поклали під соломою, відганяючи від них дівчат, що кидались витирати хлопців хусточками. А самим хлопцям, спітнілим, заюшеним кров'ю, здавалось, і горя мало. Лежали, як притомлені богатирі, веселі, обірвані, поскручувані, у вузлах набряклих молодих м'язів.
— За дівчат ми побоювались,— говорив орловець стражникам,— на них оглядались, а то б чорта з два ви нас пов'язали!..
— Куди ж вас тепер?— не спускаючи з Леоніда очей, запитувала Вутанька, нетерпляча, розпашіла, готова кинутись до нього щомиті крізь частокіл озброєної варти.
— Не знаю, Вутанько...— майже весело відповів Леонід.— Думаю, що недалеко. Мабуть, в Олешки.
— І я піду в Олешки!— гаряче вигукнула дівчина, ще навіть не уявляючи гаразд, де ті Олешки,
— Що ти, Вутанько... Нас скоро випустять... Нічого у них не вийде. Бач, як в'язне он пристав до людей з протоколом, а підписувати ніхто не хоче.
— Нема дурних... Повиводились!
Чеченці в цей час, обступивши Гаркушу, вимагали, щоб давав підводу везти арештантів. Гаркуша відмахувався: було йому зараз не до цього. Стояв серед току в сажі, як сажотрус, ламаючи голову, з ким і як далі молотити. Він таки й справді виявився не мастак: іскри то загасив, але разом з ними загасив і паровик.
Тим часом від Каховки знялась над шляхом хмара куряви — мчала Вольдемарова чортопхайка.
Панич приїхав на тік похмурий, чимось збентежений. Встаючи з автомобіля, вдав, ніби не помітив Ганни, що стояла віддалеки, знову закіптюжена, знову з граблями в руках, пронизуючи панича повним закам'янілої зненависті поглядом. Прикажчик, метнувшись до хазяїна, став похапцем пояснювати причини затримки на току, але панич, слухаючи його одним вухом, уже голосно звернувся до пристава, так, щоб чули всі токовики.
— Розв'яжіть їх,— вказав він на поскручуваних під соломою хлопців.
Пристав отетерів. Пороззявляли роти й стражники, уквітчані свіжими гулями та синяками. Але запопадливі чеченці, миттю осідлавши пов'язаних, уже мовчки зривали з них аркани.
— На цей раз я їм дарую,— урочисто вів далі панич.— Хай стають домолочують швидше, бо незабаром їм бути... в солдатських шинелях. Свою провину вони матимуть змогу спокутувати кров'ю на полях битв!..
Весь тік ахнув у страшній догадці... Війна!
По селах виходять на паперті батюшки: — Браття! Народе православний! Германець напав на нас. Помолимось за доблесне воїнство христове, за перемогу над германцем... Падають на коліна батюшки, а за ними падають і всі люди, цілують землю.