VI
Андрій Мороз лишається в Чіб'ю гостем — благо дістав від Ольги вість не дуже квапитись до Харкова, що його ніяк не тішило, бо знав цю мову часу. Іван обіцяв поговорити з ним, але ось минає тиждень, а його як нема так і нема. Погода далеко не майська — дощі, вітер, снігові хурдиґи. Але Андрій ніяк не скучає, безліч нового і цікавого приготовано для нього життям. Йому, зрештою, щоранку сніданок добрий, іноді просто в ліжку, іноді, як погода дозволяла, на веранді, майже над рікою на тлі туєвої алеї, що добігає до ріки і там сходами западає до прозорої гладі. Обід в ясній, просторій їдальні з тими натюрмортами і тими краєвидами олійними, в товаристві Людмили, коли вона дома. Вечори в бібліотеці, новій величній, як храм, Івановій робітні з тим масивним столом полірованого, сірого ґраніту і розмови з Людмилою за чашкою кави і за цигаркою "Зефір".
Якось з Мишком Калиниченком зустрівся. Був ще в ліжку, як увійшла Наталка і сказала, що з ним хоче бачитись Мишко. Андрія це зацікавило, каже хай зайде.
— Я, — каже Наталка, — дивлюсь у вікно, когось жене геть вохрівець, а той не йде. Приглянулась — Мишко. Ей, — кричу, — Сапєга, не тронь, хай увійде, я просила…
Мишко всунувся обережно боком до піввідкритих дверей — маленький, з фуфайки вилазить вата, волосся сторч, під носом держить подрану шапку-будьоновку.
— Заходь, заходь, Мишко, — каже Андрій.
— Я очінь грязний, як видиться, — каже той.
— Нічого, сідай, говори, давно не бачились.
— Можна сказать, давно, — каже той і присів на краю фотелю. — Прослишав, що яко прилетіли і думаю зайду.
— Чому ж шапки не положиш? — питає Андрій, — може закуриш?
— Так що ж закурив би, так нільзя. Вохровець нечаяно по носі торкнув…
Відняв будьоновку, а на вусах червона пляма. Обтирав рукою, а руку обтирав об подрані штани. І все таки закурив.
— Що ж тут робиш, Мишко? — питає Андрій.
— Дєло роблю, університет прохожу. Небіжчик наш Ленін, царство небесне, всігда казав, пусть кожна кухарка міністром буде, а я от два годи і вісім місяців за кіньми університет занімаю і все на місці. І ще восім годов маю. Мені хорошо, що мені, куда тут райпродком. Тож сказали, що колективізацію зірвав, що пив пропоєм. Що пив то пив — признаюсь, але колективізації не зривав. Тут ось половина нашої комсомоли — хай спитають. Сама зірвалась, і як було, скажете, не зірватись? Людей, як скот женуть і вбивають, і тягнуть за ноги друг друга, а потім кричать урожай давай. Де візьмеш урожай — будь ти тричі проклятий! А потім саботаж… Мені п'ятдесят восьму статтю пришили і подавай, кажуть, спільників. Я їм кажу — кров за власть совєтську проливав, рани показую, а вони ребра трощать, зуби вон, шість тижнів, кляті, кололи, а потім все таки Петьку, що свинаря Проця, підставили, а той подлєц в очі каже: ти, каже, лисий чорте, хутір Морозів спалив, а тоді я: ага, кажу, то ти так? Ех, ти, кажу, воша пліснява… І така, знаєте, злість поняла і кажу я тому самому Рокиті, слідчому такому, і кажу тому хамському синові: не я, кажу, хутір спалив, а він!
— Як то він? — озвався Андрій здивовано.
— Він! Петька Проців, свинарський син, хутір спалив, їх там п'ять було, так і в протокол записано, жаль, що Петьки нема, стукав в камері, тому втопили в параші кошеня миршаве, а то б він сам сказав. І старого в огонь вкинули…
— Чи не брешеш часом, Мишко? — знов озвався Андрій і почав вставати.
— Чого ж тут брехать, слідчий ви чи що? Просто кажу для історії, правда мусить наверх вилізти, — Петьку, як був потягли, а Петька весь комсомол потягнув, вони прахвости і Кандора з дочкою в Гісен на мороз вивезли і скинули просто в снігову яму, що отам на кручі, знаєте, де колись, не раз наші гуляли і співати вечорами при огні збирались.
— Алеж для чого? — знов питає Андрій.
— А! Для чого? Питаєте. Питай нашого брата, що голову на задницю зміняв — допитаєшся. Сказано ж враг класовий, значить крути шию, а тепер, диви, докрутилися, он моя Ганна пише, батько, пише, на плоті повис, просто, каже, на плоті повис, нема чого, каже, їсти, наповал всі дохнуть, всі за шором, ні правий, ні лівий, як миші труєні, а я їй іноді порції тисячу шістсот грам посилаю і тут заслуга Іванова, бо коли б не послав на конюшню — сам би здох в багні, а більше не можу, нехватає на більше, весь і так ізорвався.
Мишко ще щось хотів сказати, та Наталка перебила.
— Ну, досить, Мишко, з тебе, — каже Наталка, що саме увійшла порядки робити. — Поговорив і досить. Іди, бо зараз прийде начальниця, і більше не приходь, бо вохра заб'є… — Мишко, як стій, зірвався, затупцював на місці, на всіх ще раз глянув, сказав "досвіданія" і скоро змився. А Андрій щось думав і поволі одягався. — Скорше, скорше, Андрію, Людмила просить зайти, там і поснідаєш. Напевно Мишко скаржився. Нічого, хай поскаржиться. Тут його з таким професором Кругловим спрягли, от же парочка, чорт сім пар лаптів сходив, поки їх до купи зігнав, а Іван раз було велів його за жінок вишмагать, позаводив жінок, а тут не дозволено, розсаджують сифіліс… Ой, же ж і жалівся! Гірко плакав. Як, каже, Іван? І мене? А я йому: Мишко, кажу, мовчи. Ой, мовчи, Мишко… І диш тільки… Вдягайся, вдягайся, Андрію, швидше…
Андрія ці вісті дуже дивують, в голові повно думок різних, він знав також Круглова і чув його лекції. І потім згадав Виноградова, він десь тут близько і як до нього дістатися, контакти з "заключонними" стороннім строго заборонені, але треба щось зробити. Тож Ірина для цього якраз прибула і ревно його благала, і він їй обіцяв.
Андрій пішов до Людмили, любить в неї бувати, там повно світла, простора кімната з виглядом на Чіб'ю-ріку. На цей раз Людмила була ще не одягнута, сиділа у своєму рожевому теплому халаті перед дзеркалом туалету і чистила нігті. Андрій увійшов, привітався з добрим ранком, запитала, як спалось, що снилось, а потім каже, може його цікавить ота газета. Андрій взяв газету, переглянув усю, але нічого цікавого не знайшов.
— Нічого цікавого, — каже він.
— А подивись там на останній сторінці, петитом.
Андрій дивиться і бачить дійсно петитом маленька заміточка, між повідомленням про "Ансамбль шахтярської пісні і танцю" і заміткою "Пригоди". "Харків, 13 травня (Тел. влас. кор.). Сьогодні пострілом з револьвера покінчив самогубством письменник Микола Бич. Причина — нервовий розстрій".