— Ми ж браття…
А Наталка на це:
— Які там браття. Двоюрідні, а до того від різних батьків. Колись же не питав…
— То було… Але засохло.
І нічого не вийшло. Іван має свої думки. Ось з Канева приходять вісті. Голод там. "Досвід над тваринами вказує, що перехід від одного раціону харчування на інший, викликає ряд довготривалих…" А там же Вірочка. А там же Мар'яна. А там же всі рідні. Правда, там і Андрій, але чи буде все те йому по силі. І Мороз вирішив висилати "зразки" не лише до Москви, але й до Канева. І на цьому тлі у них з Наталкою дійшло до порозуміння. Наталка зайнялась цією справою і досить успішно. Пакунки з найпотрібнішими харчовими продуктами помандрували до Канева. Але все це треба робити обережно. Кожний Морозів порух бачить весь СССР, кожний державний рубль, хутро, оленяча шинка криється його головою, хоча що тут, зрештою, і сама та державна голова варта, однак не гаразд нею газардувати…
І от входить Наталка…
— Ну? — питає Мороз з помітним невдоволенням. Наталка мовчазно передає листа. Різким рухом Мороз його розриває, навіть не дочитав.
— На! Тут триста! — каже до Наталки і подає їй купу банкнотів. — Чекай! Зроби це вже завтра. Там у Дикого дістанеш все. Йди!
Наталка бере гроші і виходить, Мороз знову бере листа і з нього випадає маленька фотографія. Очі його стають розгубленими.
— Вірочко, — шептав десь там в собі без звуку і віддиху. Хотілось вирватись, злетіти, крикнути. Ходив лише по кімнаті, мав скривавлені уста і очі, налиті тяжким гнівом.
І враз задзвонив телефон. Повідомляли згори, з його власної метеорологічної станції, що завтра буде снігова буря, і питали, чи виходити на працю.
— Ні! — кинув Мороз і положив телефонну трубку. Одразу все забув, ходив далі, виймав і ховав фотографію. Навіть його вовкодав, що лежав збоку на шкурі, відчував настрій свого пана, підняв голову, насторожив уха і питально дивився на нього.
Цієї ночі Мороз не міг як слід заснути, був не тут, не з цими людьми, і коли о шостій годині ранку, як звичайно, прокинувся, щоб о восьмій опинитися за тридцять кілометрів на місці буравлення пункт номер дванадцять, то робив це механічно і несвідомо. І здивувався, що не знайшов на місці праці ніяких робітників. Зайшов до телефонної польової будки і подзвонив до Дикого.
— На чий наказ не виведено робітників на пункт дванадцять?
— На ваш, товаришу начхоз, — відповів Дикий.
— Хто передавав мій наказ?
— Метеоролог Ковальов, товаришу начхоз.
— Наказую негайно дати сюди всю бригаду до єдиного чоловіка і послать Ковальова. Я на пункті дванадцять! — і він поклав трубку.
Через годину з темряви виринула юрба робітників, вони грузли у снігових наметах, їх шарпано вітром, вони боролися, падали і вставали.
— Бригадир до мене! — Підбіг бригадир. — Норма на сьогодні мусить бути виконана!
— Єсть — виконана, товариш начхоз! Але маємо неповний склад.
— Як? — питає Мороз.
— По дорозі дванадцять впало, — каже бригадир.
— Розложити на решту!
— Єсть — розложити! — 3 темноти женеться задиханий Кавальов. Мороз стоїть, мов тесаний з каменю.
— Хто тобі звелів передавати мої невірні накази? Кожний невірний наказ перепитати! Знаєш, що у нас неробочих днів не існує!
— Єсть, товариш начхоз!
— Бери лопату і копай! Молчать! — викрикнув Мороз, хоча той і не думав щось перечити.
Вітер ревів, стихія бушувала, в її гущі вовтузились темні постаті. Мороз стоїть на посту. Він знає, що робить. Від цієї щілини він надіється повного успіху своїх нафтошукань, на неї він нервово чекає, на неї чекає Москва.
Буря гуляла до обіду, по обіді вона вщухла, чорна, як сажа, хмара просунулась далі і бризнуло сонце. Мороз наказав працювати, сів на свого величезного сивого коня і поскакав в напрямку табору. За ним, стрибаючи через калюжі, погнався його вовкодав.
І ще перед заходом сонця до головного управління пригнався бригадир і рапортував Морозові:
— Буровая номер дванадцять дала фонтан. — Чорт бери! Мороз негайно телефонує на пункт:
— Всі можуть іти до бараків, двісті грамів збільшення раціону хліба і завтра дві години відпочинку. А радист вицокував: "Молнія! Москва. Товаріщам Сталіну, Ягодє, Ворману! Буровая Усть-Воє дала нєфть. Образци посилаю. Налічіє нєфті на Пєчорє доказано. Мороз". Назустріч били: "Молнія! Ухта. Товаріщу Морозу. Спасіба! Сталін".
Того вечора Мороз мав добрий настрій, об'їжджав табори, заглянув на коров'ячу ферму, запляновану на Іжмі. Там саме устатковували перший транспорт корів, дванадцять штук. Ось-ось зазеленіє трава і поллється молоко. Фермою завідує якась княгиня Вяземська, про яку Мороз вже чув, переведена із Соловок, спеціялістка плекання худоби. Строга, горда, негарна, непокірна.
Мороз нагнався на неї із своїм вовкодавом, зіскочив з коня просто до калюжі. Його поява наводить скрізь страх і метушню, але Вяземська сиділа спокійно під піддашшям корівні, плела рогожку для підстілки майбутнім телятам.
— Здорова, Вяземська! — привітався Мороз.
— Здоров, собако! — спокійно відповіла та, навіть на нього не глянувши. Щось змушувало Мороза проковтнути цю пілюлю мовчки, закинув повід на кілок і зайшов до корівні. Мовчки оглянув і корівню, і мешкання людей, зазирнув до кожного кутка. Корови мали будівлю з дерева, люди ж мешкали в землі. У землянці Вяземської Мороз побачив цілий іконостас з лямпадкою, але на долівці стояла калюжа. Не глянув більше на неї, сів на коня і пішов ускач. Того ж вечора дав наказ будувати на фермі бараки.
III
Закінчується дім культури з колонами, залею, парком, спортовим грищем. На червень плянують відкриття. Думали було на першого травня, але не прийшли вчасно цвяхи, електропроводи і скло. Мороз вдоволений будівлею, але не вдоволений, що трохи поспішився і розпочав будову тут в Ухті, а не при впаді Чіб'ю до Іжми, де будується нове місто і куди він задумує на другий рік перенести свою столицю. У Чіб'ю і вище, і сухіше, і краща водна комунікація з Печорою, Усою, з портом Нар'ям-Маром. Робота в Чіб'ю йде повною парою, будується новий палац ще кращий і більший, ніж тут, будується електростанція, причал, парк культури. За пляном там мала б постати майбутня метрополія цього краю.