Завернув я свою конячку і подався — вже присмерком — знову до Бойберика. Їду собі та й думаю: "Чого це вони мене так раптово кличуть? Домовитись? Призначити заручення? Але ж тоді він міг би сам, здається, приїхати до мене. Я ж все-таки батько нареченої?" І сам сміюся з такої думки: де це чувано на світі, щоб багатій приходив до злидаря? Хіба що настане кінець світу і месія прийде! Пригадую при цьому жартівників, які хочуть мене переконати, що незабаром настане час, коли багатій із злидарем будуть рівні, моє — твоє, твоє — моє, гуляй, голото! Здається, розумний світ — а скільки ще йолопів є! Ех-хе-хе!..
Отак роздумуючи, я прибув до Бойберика і заїхав просто на дачу до вдови, прив'язав коня. Де вдова? Немає вдови! Де парубійко? Нема парубійка! Хто ж мене кликав?
— Я вас кликав! — Так звертається до мене опецькуватий кругленький єврей з ріденькою борідкою і з грубезним золотим ланцюжком на черевці.
— Хто ж ви такий,— питаю,— будете?
— Я,— каже,— вдовин брат, а Арончикові доводжусь дядьком... Мене,— каже він,— викликали депешею з Катеринослава, і я щойно приїхав сюди...
— Коли так, то з приїздом вас,— кажу я і сідаю.
Побачивши, що я сів, він звертається до мене:
— Сідайте.
— Дякую,— кажу,— я вже сів. Що поробляєте, як у вас там з "конснетуцією?"
На це він мені нічого не відповідає і, розсівшись в кріслі, руки засунувши в кишені, випнувши вперед золотий ланцюг, що на черевці, звертається до мене з такою мовою:
— Вас прозивають, здається, Тев'є?
— Так,— кажу,— коли мене викликають у синагозі до амвона, то оголошують: "Нехай прийде реб Тев'є, син реб Шнейєр-Залмана..."
— Послухайте,— звертається він до мене,— реб Тев'є, що я вам скажу: навіщо нам довгі балачки? Перейдімо,— каже він,— просто до суті справи, тобто до діла...
— Будь ласка,— кажу,— цар Соломон давно вже сказав: "Усьому свій час",— коли треба говорити про діло, то говорімо... Я людина ділова...
— Це,— каже він,— одразу видно, що ви людина ділова, саме тому я й хочу говорити з вами по-купецькому. Я хочу, щоб ви мені одверто сказали, але цілком одверто, скільки нам коштуватиме вся ця історія загалом?.. Але цілком одверто!..
— Якщо,— кажу,— цілком одверто говорити, то я не знаю, про що тут йдеться...
— Реб Тев'є! — звертається він знову до мене, не виймаючи рук з кишені.— Я питаю вас,— каже він,— скільки коштуватиме нам загалом оце все "весілля"?
— Це залежить,— кажу,— яке весілля ви маєте на увазі? Якщо хочете пишне весілля, як вам личить, то це,— кажу,— не по моїх достатках...
Він витріщив на мене баньки і каже так:
— Або ви удаєте з себе придуркуватого, або ви справді-таки придуркуватий... Хоч, коли подумати,— каже він,— ви не скидаєтесь на дурника, бо якби ви,— каже він,— були дурником, ви б не затягли мого племінника в багно, не запросили буцімто на святкові млинці, не підсунули б йому там гарної дівчини,— чи то справді дочка чи не дочка, я не вдаюсь у такі подробиці,— яка йому полюбилася, тобто сподобалась йому. Ну, а він їй і поготів,— не об цім зараз ідеться. Можливо, що вона чесна дівчина і думає, бідолашна, це серйозно, я в такі подробиці не вдаюсь... Але ж ви не повинні забувати,— каже він,— хто ви, а хто ми! Ви ж,— каже він,— людина розумна: як ви можете навіть помислити таке, щоб Тев'є-молочар, який привозить нам сир і масло, породичався з нами? А те, що вони дали собі одне одному слово? То вони його візьмуть назад! Нічого страшного в цьому,— каже він,— немає. Може, це повинно щось коштувати,— каже він,— щоб вона повернула йому слово, будь ласка, ми нічого проти цього не маємо. Дівчина не парубок, чи вона там дочка, чи не дочка,— каже він,— я не хочу вдаватися в такі подробиці...
"Владико небесний! — думаю я собі.— Що хоче від мене ця людина?.."
А він не вмовкає і все торочить над моєю головою. Нехай я і в думці не маю такого, що мені пощастить учинити скандал, роздзвонити скрізь, що його племінник сватався до дочки Тев'є-молочаря... І щоб я вибив собі з голови,— каже він,— що його сестра така людина, з якої можна випомповувати гроші... Добром,— каже він,— будь ласка, можна взяти в неї кілька карбованців, припустимо, що це милостиня... Ми ж,— каже він,— люди добросерді, треба часом допомогти іншим!..
Одним словом, хочете знати, що я йому відповів? Я йому, лишенько, нічого не відповів. У мене, як кажуть, "прилип язик", зовсім наче відібрало мову. Я підвівся, подався до дверей і пішов!.. Як з пожежі вихопився, як з тюрми!.. Шуміло в голові, мерехтіло в очах і гуло у вухах від слів цього череваня: "Але цілком одверто...", "дочка чи не дочка...", "вдова, щоб випомповувати...", "припустимо, що милостиня..." Я підійшов до моєї брички, занурився обличчям у сіно і — ви не сміятиметеся з мене? — як розплакався, то плакав і плакав без кінця! Добре наплакавшись, я сів у бричку, зігнав на бідолашній конячині все, що накипіло мені на душі, і лише тоді запитав у бога, як колись запитував Іов28: "Що ти, господи боже, побачив такого у старому Тев'є, що не даєш йому спокою ні на хвилину? Хіба нікого іншого більше немає на світі?"
Приїхавши додому, бачу, що всі мої дівчата, нівроку, в доброму гуморі, вечеряють. Немає тільки Шпринці.
— Де Шпринця? — запитую.
А вони мені:
— Що чути? Чого це тебе кликали?
— Де Шпринця? — запитую ще раз.
А вони знову:
— Що чути?
— Нічого,— кажу,— хвалити бога, тихо, про погроми не чути.
На ці слова ввійшла Шпринця, глянула мені в очі, сіла до столу, немов це не її стосується і не про неї мова... З виразу її обличчя нічого не впізнати, але мовчазність її надмірна, просто надприродна... А ще не подобається мені її задумливість та її слухняність в усьому, що б їй не наказали. Скажеш їй: сідай — вона сідає; скажеш їй: їж — вона їсть; скажеш: піди — вона йде; а коли гукнеш її, вона здригається... Дивлюсь на неї, і серце мені щемить, і лють бере — не знаю сам на кого... Ах ти, владико небесний, боже ти наш! Чого ти мене так караєш, за чиї гріхи?!
Одне слово, ви хочете знати, чим кінчилося? Такого кінця не хочу побажати найгіршому моєму ворогові, та й гріх будь-кому таке бажати. Бо ж прокляття, яке падає на голови дітей,— це найстрашніше з усіх проклять у світі. Звідки я знаю, може, хтось прокляв мене з моїми дітьми? Ви не вірите в такі речі? Тоді що це? Будь ласка, скажіть, може, ви розумієте більше... Але навіщо нам мудрувати? Послухайте краще, чим це все кінчилось. Одного разу присмерком повертаюся з Бойберика, самі розумієте, в якому настрої: така досада, такий сором! Ну, а душевний біль за дитину?! А вдова, спитаєте ви? А синок? Де там вдова! Який там синок! Поїхали і навіть не попрощались! Соромно розказувати: за ними лишився невеличкий борг за сир і масло... Але я вже не кажу про це, забули, мабуть... Я кажу про прощання: поїхали і навіть не попрощалися!.. Що дитина, бідолашна, перестраждала — цього не знає жодна людська душа, крім мене, бо я ж батько, батькове серце чує... Може, гадаєте, що вона відкрилась переді мною хоч словом? Чи поскаржилась? Чи хоч раз сплакнула? Е! Тоді ви не знаєте Тев'євих дочок! Тихо, мовчки сохла, згасала, мов свічка! Коли-не-коли зітхне мимохіть, але так зітхне, що серце краялось від жалю! Одним словом, їду я собі отак на своєму візку додому, поринувши у сумні розмисли, ставлю запитання перед владикою небесним і сам собі відповідаю. І досадно мені вже не так на бога — з богом я сяк-так помирився,— досадно мені на людей: чому люди такі лихі, коли могли б бути добрими? Навіщо люди затьмарюють життя собі і іншим, коли мають змогу жити мирно і щасливо? Невже Господь на те тільки створив людину, щоб вона мучилась на грішній землі?.. Навіщо це йому здалося?..