— Ну, навіщо,— каже він,— так довго думати? Раз, два, три...
— У вас,— кажу,— хвалити бога, все раз, два, три... А для мене,— кажу,— це дуже складна річ, бо, щоб піднятися та поїхати до Палестини, треба мати неабиякі гроші...
Він дрібненько засміявся своїм тонким голоском, підвівся, підійшов до стола, висунув шухляду, вийняв звідти гаманця і поклав на стіл, можете повірити, добру копійчину. Недовго думаючи, я згріб ці всі асигнації — таку силу мають гроші,—заховав їх глибоко в кишеню і збираюсь навести йому ще кілька уривків з мідраша, але він навіть слухати не хоче і каже:
— Цього вам вистачить, щоб доїхати, а коли приїдете на місце і вам потрібні будуть ще гроші, напишіть,— каже він,— листа, то вам — раз, два, три! — негайно перекажуть. А нагадувати вам,— каже він,— ще раз про поїздку не треба — адже ви людина сумлінна, маєте совість у серці...
Так каже мені Педоцур і дрібненько сміється своїм тонким голоском, від якого сказитися можна! І в голові в мене промайнула думка: "Може, шпурнути йому в обличчя його асигнації і сказати, що Тев'є не купують за гроші і що з Тев'є не говорять про сумління і совість?.." Але перше ніж я розкрив рота, Педоцур дзвонить, кличе Бейлку і каже їй:
— Знаєш, голубонько? Твій тато їде від нас, він спродує все, що має, і виїздить — раз, два, три — до Палестини.
"Все, що мені снилося лихого цієї ночі і минулої ночі, хай впаде на твою голову!.." — думаю я собі і дивлюсь на мою Бейлку. А вона хоч би скривилась на мить. Стоїть, як дерево, ні краплини крові в обличчі, дивиться то на мене, то на нього і ані пари з уст! Я, на неї дивлячись, теж мовчу. Мовчимо ми, отже, обоє, як у псалтирі сказано: "Прилипне язик мій",— нам зовсім відібрало мову. Голова мені обертом іде, у скронях стукає, як від чаду. "З чого б це? — думаю собі.— Певно, від клятої сигари, якою Педоцур почастував мене. Але ж ось він і сам палить! Палить і говорить, язик його не заспокоюється ні на хвилину, хоч очі в нього злипаються. Йому, видно, хочеться здрімнути".
— Їхати треба вам,— каже він мені,— звідси до Одеси кур'єрським, а з Одеси морем аж до Яффи. А їхати морем,— каже він,— найкраща пора тільки тепер, бо пізніше починаються вітри з снігами, з бурями, з... з... з...
Так каже він, а язик у нього заплітається, як у людини, що дуже хоче спати. Проте торочить далі:
— А коли будете зовсім готові до від'їзду, сповістіть нас, тоді ми виїдемо,— каже він,— обоє на вокзал з вами попрощатися, бо коли ще зможемо побачитись?
Так закінчує він, протяжно позіхаючи, підводиться і озивається до Бейлки:
— Голубонько, посидь тут трохи, а я,— каже,— піду приляжу на часинку.
"Ти ще ніколи нічого розумнішого не сказав, слово честі! Тепер я хоч матиму, на чию голову вилити все, що наболіло на серці". Так думаю я собі і хочу взятися до Бейлки, висловити їй все, що накипіло в мені за цей ранок. Але Бейлка як не впаде мені на шию та як не заплаче! Серце краялось від її плачу! Мої дочки, бодай їм, мають усі таку звичку: спочатку вони бадьоряться, гороїжаться, а коли до діла доходить — плачуть, як верби. Ось візьміть, приміром, мою старшу дочку, Годл. Хіба мало сліз вона пролила в останню хвилину, коли їй довелося піти в заслання слідом за своїм Перчиком у холодні країни? Та куди їй до Бейлки! Вона її нігтя не варта!
Скажу вам щиру правду: я сам — ви вже мене трохи знаєте — не з тих, що рюмсають. Добре поплакав я тільки один раз, коли моя Голда, хай царствує, лежала на землі, і ще один раз я досхочу наплакався, коли Годл поїхала до свого Перчика, а я лишився на вокзалі сам-один із своєю конякою... І, може, ще разів зо два траплялось, що я трохи, як то кажуть, пускав сльозу, а більше не пригадую, щоб мав звичку плакати. Проте коли Бейлка розплакалась, серце мені так защеміло, що я вже не міг їй жодного слова докору сказати. Зі мною не треба багато говорити, я — Тев'є. Я одразу зрозумів її сльози. То були не просто собі сльози, то були, розумієте ви, "сльози спокути за непослух перед батьком!.." І замість того, щоб я їй вичитав, як вона того варта, та вилив увесь свій гнів на її Педоцура, я почав заспокоювати її, наводячи притчу за притчею, як Тев'є вміє... Бейлка вислухала мене і каже:
— Ні, тату, не через те я плачу. Я ні на кого не скаржусь. Але те, що ти їдеш з моєї вини, а я не можу нічим цьому завадити, оце мені найбільш болить.
— Облиш,— кажу,— ти говориш зовсім як мала дитина. Ти забула,— кажу,— що ми маємо великого бога, а тато твій ще при повній силі. Для твого тата,— кажу,— нічого не важить поїхати до Палестини і повернутись назад. Як у Біблії сказано: "Поїхали і отаборились",— туди і назад...
Так я її заспокоюю, а сам думаю: "Тев'є, ти брешеш! Якщо вже поїдеш до Палестини, то "мир праху його" — кінець Тев'єві!.."
А вона, немовби вгадавши мої думки, озивається до мене:
— Ні, тату,— каже вона,— отак розважають маленьку дитину: дають їй ляльку, забавку в руки й оповідають їй гарну казочку про білу кізоньку... Якщо,— каже вона,— вже оповідати казку, то я,— каже,— розповім тобі, а не ти мені. Але моя казка скоріше смутна, ніж гарна.
Отак каже мені Бейлка: Тев'єві дочки не говорять марно. І вона розповідає мені предовгу історію, казку з "Тисячі і однієї ночі", як оцей її Педоцур з малого звеличився, піднісся з найнижчого стану, самотужки видерся на найвищий щабель, а тепер мріє про те, щоб до нього додому прийшов у гості Бродський, отож роздає він милостині, розтринькує тисячі. Але, оскільки самих грошей ще не досить, треба до того мати і пристойне походження, то Педоцур із шкури пнеться, щоб довести, що він неабихто. Він вихваляється, що походить від великих Педоцурів і що його тато теж був відомий підрядчик. "Хоч,— каже вона,— він добре знає, що мені відомо, хто його батько: це був бідний музикант. А тепер,— каже вона,— він розповідає всім, що його тесть був мільйонщиком..."
— Кого це він,— питаю,— має на увазі? Мене? Якщо мені судилося,— кажу,— будь-коли мати мільйони, то нехай я цим одбуду.
— Ти собі не уявляєш, тату,— каже вона,— як мені пашить лице від сорому, коли він мене знайомить із своїми приятелями і починає їм змальовувати велич мого батька, і моїх дядьків, та всієї моєї сім'ї. Вигадує таке, що просто вуха в'януть. А доводиться,— каже вона,— все це вислуховувати і мовчати, бо він щодо цього великий капризун.