Одним словом, я якось умовив її, щоб вона не дуже комизилась. Я пояснив їй досить переконливо: коли приходить урядник і приносить папірця про те, що нам наказують забиратись геть, то не можна бути свинею,— треба забиратись. Потім я подався на село уладнати справу з хатою. Прийшов я до сільського старости Івана Поперила. Він заможний селянин, куркуль, і давно зазіхає на мою хату, аж облизується! Я йому не розповів ні про урядника, ні про хату, а кажу тільки:
— Знай, Іване-серце, я вас покидаю...
— Чого це раптом? — питає він.
— Переїжджаю,— кажу,— до міста. Хочу бути,— кажу,— між євреями. Я вже немолодий, може, не доведи Господи, помру...
— Чому ж тобі не померти тут? — відказує мені Іван.— Хто тобі заважає?
Дякую я йому за це чемненько і кажу:
— Вмирати тут можеш сам,— кажу,— тобі зручніше, а я вже краще подамся вмирати серед своїх... Купи в мене, Іване,— кажу,— мою хату з городом. Іншому б я не продав, а тобі — продам.
— Скільки,— каже він,— хочеш за свою хату?
— Скільки,— кажу,— даси?
Туди-сюди, він мені: "Скільки хочеш?" — я йому: "Скільки даси?" — почали торгуватися, ляскати один одного по руках. Так довго торгувалися і ляскались, карбованцем більше, карбованцем менше, аж поки порозумілися щодо ціни, і я одразу ж таки взяв у нього готівкою завдаток, щоб не передумав. Отак спродав я протягом одного дня, запівдарма, звичайно, все своє вбоге добро, обернув усе на гроші, пішов наймати підводу, щоб забрати рештки своїх злиднів,— і... послухайте, будь ласка, що ще може трапитися з Тев'є! Ви тільки слухайте уважно, бо я вже довго вас не затримаю, оповім вам усе, як то кажуть, в кількох словах.
Отже, перед від'їздом повертаюсь додому і бачу, що це вже не хата, а якісь руїни. Стіни голі, просто слізьми вмиваються! На долівці — пакунки, пакунки і пакунки! На припічку сидить кішка, мов та сирітка засмучена,— мене аж за серце взяло, і сльози набігли на очі... Якби не соромно було перед моєю дочкою, я б добре-добре виплакався. Як то кажуть, все-таки батьківщина!.. Тут виріс, тут мучився все своє життя, і раптом, з доброго дива,— "іди геть!". Кажіть собі, що хочете, це образлива річ!.. Але ж Тев'є не баба, я себе пересилюю, набираю веселого виразу обличчя і озиваюсь до моєї дочки-вдови.
— Іди-но сюди,— кажу,— Цейтл, де ти там?
Виходить з другої кімнати Цейтл з червоними очима і розпухлим носом. "Ага,— думаю собі,— моя дочка вже знову рюмала, як баба в судний день!" Оці баби, знаєте, просто сміх, та й годі! — через кожну дрібницю плачуть! Дешеві сльози у них!
— Дурненька,— кажу я,— чого ти знову плачеш? Зваж,— кажу,— яка різниця між тобою і Мендлом Бейлісом?..
А вона й слухати не хоче і каже:
— Тату, ти не знаєш, чого я плачу...
— Знаю дуже добре,— кажу я.— Чому мені не знати? Ти плачеш, бо тобі шкода домівки... Ти тут народилася і виросла, тобі й болить!.. Вір мені,— кажу,— коли б я не був Тев'є, коли б я був хтось інший, я б теж цілував оці голі стіни з оцими порожніми полицями... Я б сам припав до цієї долівки!.. Мені шкода,— кажу,— кожної дрібнички так само, як і тобі. Дурненька! Навіть оця кішка, бачиш, он сидить вона осиротіла на припічку? Німе створіння,— кажу,— а все ж шкода, залишається без хазяїна — боляче дивитися...
— Уяви собі,— каже вона,— є такі, кого треба більш жаліти.
— А саме?
— А саме: ось ми виїжджаємо,— каже вона,— і залишаємо тут одну людину саму, самітну, як скеля.
Я не розумію, про що вона говорить, і озиваюсь до неї:
— Що ти белькочеш? Яка людина? Який жаль?
А вона мені відказує:
— Тату, я не белькочу. Я кажу про нашу Хаву...
І тільки-но вимовила вона це ім'я, присягаюсь вам, неначе окропом мене ошпарила або довбнею дала по голові! Я накинувся на мою дочку і вилаяв її, як вона того заслужила.
— Чого ти раптом згадала Хаву? Я ж тобі,— кажу,— скільки разів наказував, щоб Хави й не згадувала...
Думаєте, вона перелякалась? Аж ніяк. Тев'єві дочки мають в собі силу!
— Тату,— каже вона мені,— ти не гнівайся і згадай краще: ти ж сам казав багато разів, що,— так в святих книгах написано,— людина повинна жаліти людину, як батько дитину...
Чуєте слова? Я тоді, звичайно, ще більше скипів і дав їй прочухана по заслузі:
— Про жалощі,— кажу,— говориш ти зі мною? А де були її жалощі, коли я лежав, як пес, перед попом, згорів би він, ноги цілував йому, а вона, можливо, була у сусідній кімнаті і, можливо, чула кожне слово? Або де були,— кажу,— її жалощі, коли мати, мир їй, лежала ось тут на долівці, вкрита чорним? Де вона була тоді?.. А ночі,— кажу,— що я не спав? А пекучий біль, що гризе мені весь час душу, аж по сьогодні, тільки-но згадаю, що вона мені зробила і на кого вона нас проміняла? Де,— кажу,— її жалощі до мене?..
Мені так защеміло серце, що я не міг далі говорити... Ви, певно, гадаєте, що Тев'єва дочка не знайшла, що мені й на це відповісти?
— Ти сам казав, тату, що людину, яка кається, навіть сам бог прощає...
— Каяття? — кажу я.— Надто пізно! Гілля, що раз відірвалося від дерева, мусить засохнути! Листок, що впав, мусить зогнити! І більш,— кажу,— щоб ти мені про це не говорила!
Тоді, побачивши, що словами вона нічого не вдіє,— Тев'є не та людина, яку переспориш,— вона припала до мене і почала раптом цілувати мені руки та й каже:
— Тату, щоб мене грім побив, щоб я сконала отут на місці, якщо ти цього разу відштовхнеш її так само,— каже,— як тоді в лісі, коли вона благала тебе, а ти повернув коня і втік!..
— Звідки взялося таке лихо,— кажу,— на мою голову? Така напасть? Чого ти душу з мене вимотуєш?!
А вона мене не пускає, держить за руки і веде своєї:
— Щоб я вмерла,— каже,— щоб я не дожила до завтра, якщо ти не простиш її. Адже вона тобі дочка так само, як і я!..
— Де ти взялася на мою голову? Вона мені більш не дочка! Вона вже,— кажу,— давно померла!..
— Ні,— каже вона,— вона не померла, і вона вже знову твоя дочка, як і була, бо з першої хвилини, як дізналася, що нас виселяють, вона сказала сама собі, що це виселяють нас усіх, тобто її теж. Там, де ми,— так Хава сама сказала мені,— там і вона. Наше вигнання — це її вигнання. Ось доказ, тату, її пакунок.
Так каже мені моя дочка Цейтл одним духом, не дає мені змоги і слова сказати, показує мені на якийсь пакунок, у червону хустку завинутий, і одразу ж таки розчиняє двері до другої кімнати та гукає: