Мабуть, таки правда, що чашці далеко до глечика.
— Здається, в батька була дорожня скринька для чайного посуду… — вголос міркував Кікудзі. — Напевне, в ній збереглася чашка, гірша за вашу.
— Яка чашка?
— Хтозна. Я ж її не бачив.
— Я хотіла б на неї поглянути. Мабуть, гарна, — мовила Фуміко. — Якщо це "сіно" гірше, то я його розіб’ю, добре?
— Боюсь навіть показувати…
Спритно виймаючи зернята з кавуна, поданого на десерт, Фуміко наполягала, щоб Кікудзі таки показав їй батькову чашку.
Він звелів служниці відчинити чайний павільйон і вийшов у сад. Таки хотів відшукати скриньку. Фуміко поспішила за ним.
— Я не знаю, де та скринька. От би сюди Курімото… Тá вмить знайшла б.
Кікудзі обернувся. На Фуміко падала тінь білого олеандра, під деревом було видно тільки її ноги в шкарпетках і садових гета.
Скринька була в буфеті в мідзуя.
Кікудзі приніс її у павільйон і поставив перед Фуміко.
Вона сиділа випростана і якусь хвилину чекала, коли Кікудзі зніме обгортку, а тоді не витримала й простягла руку.
— Можна подивитися?
— Скринька в поросі. — Кікудзі вийшов у сад і витрусив з обгортки пилюку. — А знаєте, в буфеті лежала мертва цикада, вся об’їдена черв’яками…
— У павільйоні ж чисто.
— Так. Курімото недавно прибрала. Тоді ж, коли повідомила, що Фуміко-сан і Юкіко-сан повиходили заміж… Було вже пізно, і вона не помітила, як зачинила цикаду в буфеті.
Фуміко вийняла зі скриньки згорток, очевидно, з чашкою, і, низько схилившись, узялася розв’язувати стрічку, її пальці злегка тремтіли.
Округлі плечі Фуміко опустилися вниз, і Кікудзі знову впала в очі її довга шия.
Його приваблювала опукла мочка вуха і стулений рот з ледь-ледь відкопиленою нижньою губою на поваленому обличчі дівчини.
— "Карацу", — сказала Фуміко, глянувши на Кікудзі.
Він підсів ближче.
Фуміко поставила чашку на татамі.
— Чудова чашка.
Це була маленька чашка "карацу", теж, здається, для щоденного вжитку.
— Міцна, витриманих ліній. Куди гарніша за "сіно".
— Хіба можна порівнювати "сіно" й "карацу"?..
— А чому ж ні? Досить поставити їх поруч, як одразу видно, котра гарніша.
Кікудзі, теж зачарований красою "карацу", взяв чашку в руки.
— Принести "сіно"? — спитав він.
— Я сама принесу. — Фуміко підвелась і вийшла.
Коли обидві чашки стали поряд, погляди Кікудзі й Фуміко раптом зустрілися і в ту ж мить звернулися на чашки.
Кікудзі квапливо сказав:
— Та це ж чоловіча й жіноча чашки! Коли поставити поруч, відразу видно.
Фуміко кивнула. Здавалось, вона не могла промовити й слова.
І для Кікудзі власні слова прозвучали дивно.
Чашка "карацу" була проста, без жодного малюнка. Крізь синяву її поверхні з жовтавим відтінком проступав легкий багрянець. Унизу вона була сильно випуклою.
— Напевне, це була улюблена чашка вашого батька, і він брав її з собою в подорож… Вона в його стилі.
Здавалось, Фуміко не помічала, що грається з вогнем.
Кікудзі не вистачило духу сказати, що "сіно" нагадує йому про її матір. Дві чашки стояли перед ним, як дві душі — батькова і пані Оота.
Стародавні чашки… Їм, певне, років триста-чотириста, а скільки в них свіжості!.. Здавалось, життя б’ється під їхньою гладенькою поверхнею.
Кікудзі дивився на чашки, а йому ввижалися його батько і мати Фуміко, такі ж чисті й непорочні.
На восьмий день після смерті пані Оота Кікудзі признався, що йому страшно залишатись наодинці з Фуміко. А от зараз відчуття провини наче й не було. Невже воно вивітрилося під впливом чудової кераміки?
— Яка краса… — промовив Кікудзі ніби сам до себе. — Батько возився з чашками, хоч таке заняття і не в його вдачі… Мабуть, хотів заглушити цим докори сумління…
— Докори сумління?..
— Бо дивишся на чашку і забуваєш, що в її колишнього власника могли бути гріхи… А батько прожив лише часточку того, що випало на долю цієї чашки.
— Смерть іде за нами по п’ятах. Який жах!.. Чого я тільки не робила, щоб забути про мамину смерть! А вона все стоїть за кожним із нас…
— Правду кажете… Коли весь час думаєш про мертвих, то здається, ніби й сам неживий, — сказав Кікудзі.
Служниця принесла чайник. Вона, певно, подумала, що їм потрібен окріп для чайної церемонії — Кікудзі й Фуміко вже давненько сиділи в павільйоні.
Кікудзі запропонував Фуміко приготувати чай у "карацу" і "сіно" так, наче вони в дорозі.
Дівчина згідливо кивнула.
— Тоді я зможу ще раз випити з маминої чашки перед тим, як її розбити…
Вона вийняла зі скриньки бамбукову колотівку і вийшла її помити.
Літнє сонце ще не зайшло.
— Наче в дорозі… — проказала Фуміко, збиваючи чай у маленькій чашці.
— Нехай у дорозі. А де ж ми тоді зупинимось? У готелі?
— Не обов’язково в готелі. Можна на березі річки або в горах. Треба було взяти холодної води, ніби з гірської річки…
Виймаючи колотівку, Фуміко глянула своїми чорними очима на Кікудзі, а потім звернула погляд на "карацу", яку подавала йому на долоні.
І погляд Фуміко, і чашка опинилися в Кікудзі перед коліньми.
Кікудзі відчув, як Фуміко напливає на нього хвилями тепла…
Коли вона поставила перед собою мамину чашку й заходилась розмішувати чай, бамбукова колотівка зашурхотіла об край, і Фуміко опустила руку.
— Важко!
— Мабуть, тому, що чашка маленька, — сказав Кікудзі.
Руки Фуміко тремтіли.
Вона випустила з пальців колотівку й більше за неї не бралася.
Фуміко похнюпилась.
— Мама не дає мішати…
— Що?…
Кікудзі миттю підвівся й схопив Фуміко за плечі, немов хотів її вирвати з тенет закляття.
Фуміко не опиралася.
IV
Тієї ночі Кікудзі ніяк не міг заснути. Коли в щілинах віконниць замерехтів світанок, він устав і подався у чайний павільйон.
У саду, на плиті перед кам’яним умивальником валялись уламки "сіно". Кікудзі склав докупи чотири великих черепки, і в його долоні з’явилася чашка. Лише на її вінцях бракувало шматочка.
Кікудзі взявся його шукати, але невдовзі облишив.
Підвів очі вгору. На сході, між віттям дерев, яскріла одна велика зірка.
"Скільки я вже не бачив вранішньої зорі!" — подумав Кікудзі, дивлячись на небо, яке поволі затягували хмари.
Зірка блищала серед хмар і тому здавалася ще більшою, ніж була насправді. Ореол навколо неї був аж наче вологий.
"Безглуздо збирати черепки, коли на небі сяє зірка свіжим блиском", — майнуло в голові Кікудзі.