Вони піднялися на пагорб навпроти храму Енгакудзі, зайшли в готель і разом повечеряли. Певно, тому, що пані Оота не вгаваючи розповідала про батька, Кікудзі не мав особливого бажання її слухати. Але вона цього не помічала, віддавшись приємним спогадам. Пані Оота так тепло розповідала про батька, що Кікудзі пройнявся до неї ніжністю, відчув, як його охоплює пристрасть.
А ще Кікудзі здалося, що батько був з нею щасливий.
О, ця теплота… Якщо й сталося щось огидне, то почалося воно з цієї теплоти. Кікудзі пропустив мить, коли ще міг звільнитися від пані Оота, й віддався приємному душевному розслабленню.
І все ж у глибині його серця залишався неприємний осад. Мабуть, щоб позбутися його, Кікудзі й бризнув отрутою — заговорив про Тікако й доньку Інамури.
Отрута була надто сильна, і в Кікудзі почала прокидатися відраза до самого себе. Та зараз було не до каяття: воно могло тільки посилити огиду до себе й вилитися в потік жорстоких слів проти пані Оота.
— Давайте забудемо про все, — проказала пані Оота. — Нічого не було, нічого не сталося.
— Ви тільки згадали про батька…
— Ой! — вона злякано підвела голову. Від плачу її повіки почервоніли. Навіть білки помутніли. В розширених зіницях Кікудзі помітив легку тінь недавньої знемоги. — Я навіть заперечити не можу… Нещасна я жінка!..
— Неправда! Ви все забули! — Кікудзі грубо розіпнув кімоно на її грудях. — Інша річ, якби у вас була родима пляма… Таке не забувається…
Навіть Кікудзі приголомшили власні слова.
— Ні-ні! Не треба!.. Я вже не молода…
Ошкіривши зуби, Кікудзі припав до її грудей.
Знову, як і раніше, наринула тепла хвиля.
А потім Кікудзі спокійно заснув.
Уві сні він почув пташине щебетання. Йому здалося, ніби вперше в житті його розбудили пташині голоси.
Вранішній туман зросив зелені дерева й, ніби проникнувши під череп, промив мозок Кікудзі. В голові не зосталося жодної думки.
Пані Оота лежала спиною до Кікудзі. "Дивно, коли це вона відвернулася?" — подумав він, і зіпершись на лікоть, глянув на обличчя жінки, огорнуте ранковою сутінню.
V
Минуло з півмісяця після чайної церемонії в Тікако. Одного дня до Кікудзі завітала донька пані Оота.
Провівши її у вітальню, Кікудзі заметушився — відкрив буфет і сам розіклав на тарілці тістечка. Йому не давала спокою думка: Фуміко прийшла сама чи з матір’ю? Може, пані Оота не наважилась зайти всередину і жде надворі?..
Коли Кікудзі з’явився на порозі вітальні, дівчина встала з крісла. Йому впало в очі, що її голова опущена, а вуста з випуклою нижньою губою міцно стиснуті.
— Пробачте, що змусив вас чекати.
Кікудзі пройшов за спиною дівчини й розчинив скляні двері в сад.
Проходячи мимо неї, він уловив ледь відчутний запах білих півоній у глечику. Дівчина зіщулилась, нахиливши вперед круглі плечі.
— Прошу, — сказав Кікудзі й першим опустився в крісло.
Дивна річ, він цілком заспокоївся. Певно, тому, що в образі Фуміко побачив її матір.
— Мені незручно, я прийшла так несподівано… — промовила вона, не підводячи голови.
— Та що ви!.. Я радий, що ви знайшли дорогу.
— Так…
Кікудзі раптом пригадав: адже під час повітряної тривоги вона проводжала батька до самих воріт! Про це йому розповіла пані Оота після чайної церемонії біля храму Енгакудзі.
Він хотів нагадати про це, але стримався, тільки глянув на дівчину.
Йому стало тепло, як від гарячої води — на нього наринули хвилі пані Оота. Кікудзі згадав, як покірно вона віддавалась йому, як на нього находило заспокоєння.
Можливо, те заспокоєння було причиною того, що зараз Кікудзі не відчував остраху перед Фуміко. Однак глянути їй в очі він не наважився.
— Я… — Дівчина запнулася й підвела голову. — Я прийшла вас просити… за матір…
Кікудзі затамував віддих.
— Прошу вас, пробачте їй!
— Пробачити?.. За що?.. — Приголомшений Кікудзі збагнув, що в пані Оота немає таємниць від доньки. — Якщо й пробачати комусь, то тільки мені.
— І за батька пробачте…
— Якщо вже зайшлося про це, то за батька треба було б просити пробачення… Але ж моєї матері нема на світі… Тож і ні в кого…
— Я часто думаю: невже моя мати винна в передчасній смерті вашого батька… та й матері?.. Я про це їй недавно сказала.
— І даремно! Хоч би ви пожаліли її.
— Було б краще, якби раніше вмерла моя мати…
Здавалося, Фуміко не знає, куди подітися від сорому.
Та раптом до Кікудзі дійшло, що це ж вона говорить про нього! Якою ганьбою, яким приниженням обернувся для неї той випадок!
— Прошу вас, пробачте їй! — розпачливо благала дівчина.
— Йдеться зовсім не про те, — з притиском сказав Кікудзі. — В усякому разі, я вдячний вашій матері.
— Це мати в усьому винна! Вона страшна жінка! Облиште її!.. Хай вона вас не турбує… — Фуміко майже захлиналася, голос її тремтів. — Забудьте її, благаю!
Кікудзі зрозумів, який зміст вона вкладала в слово "пробачити". Мовляв, не тільки пробачити, а й покинути, забути…
— І ще… Не дзвоніть їй по телефону…
Щоки у Фуміко пашіли. Долаючи сором, вона підняла голову й глянула на Кікудзі. На очах її блищали сльози. В тих широких чорних очах зовсім не було гніву — саме благання.
— Я вас розумію. Пробачте! — сказав Кікудзі.
— Я вас благаю!.. — Рум’янець залив не тільки її щоки, а й довгу шию й добирався вже до білої облямівки коміра, що підкреслювала красу тієї шиї. — Мама обіцяла вам прийти, але не прийшла. Це я її не пустила. Вона будь-що хотіла вийти з дому, та я обняла її і затримала…
Вона заспокоїлась і вже говорила рівним голосом.
Кікудзі дзвонив удові Оота на третій день після тієї ночі. Відчувалося, що вона страшенно зраділа. Вони домовилися зустрітись у кафе, та вона не прийшла.
Відтоді він з нею не бачився.
— Пізніше я її жаліла, але тієї хвилини була сама не своя, тільки хотіла будь-що затримати її. Вона мене просить: Фумі-тян, хоч передай, що я не прийду… Я підійшла до телефону, зняла трубку, а слова не вимовлю. Мати дивиться на телефон, а сльози кап-кап… Певно, їй здалося, що ви, Мітані-сан, взяли трубку. Отака моя мати…
Запала мовчанка. Потім Кікудзі сказав:
— А чому тоді, після чайної церемонії, ви залишили матір? Ви ж знали, що вона чекає мене.
— Бо я хотіла, щоб ви переконалися, що мати не така вже й погана…