Вiд села по дорозi хтось їхав велосипедом. Я спершу думав, що у Дiдiвщину. Але велосипедист минув поворот на Дiдiвщину i почав наближатися "глеканкою" до лiсу. Хто ж це? Невже не бачить, що на баштi прапор? Не пропустять же…
Вiн їхав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледiти, як надимається од вiтру сорочка на спинi. Я нагострив око i раптом вiдчув, як мене пiдкинуло, i я стаз на чотири. То був Павлуша.
Вiн щосили накручував педалi — поспiшав. I обличчя в нього — серйозне й заклопотане. I не було з ним нi дикточки, нi фарб. Отже, не малювати вiн їхав. Та й хто б це поночi їхав у лiс малювати?
I зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув моє серце: то його викликали замiсть мене Бо я не пiдiйшов. Не сподобався. Щось не те, не так зробив. I вони вирiшили, що я не впораюсь, вирiшили доручити iншому. А хто ж у нас серед хлопцiв пiдходящий? Авжеж, Павлуша. Не Карафолька ж, не Антончик Мацiєвський, не Вася Деркач i навiть не Коля Кагарлицький. Та я й сам Павлушу назвав старшому лейтенантовi.
Цей раптовий здогад паралiзував мене, зробив моє тiло млявим, ватяним i безсилим. Я не мiг ворухнутися. Розчепiрившись, як теля на льоду, я тiльки стояв навкарачках з роззявленим ротом i дивився услiд Павлушi, поки вiн не зник у лiсi.
I хоч нiхто мене не бачив, це були хвилини найбiльшого в моєму життi сорому i ганьби. Якби менi привселюдно плюнули в очi, було б легше, нiж оце зараз.
Я уявив собi, як повернеться Павлуша пiсля успiшного виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цiнним подарунком або навiть просто Грамотою, i вiн, зашарiвшися, скромно, як дiвчинка, опустить очi, нiби вiн нiякий не герой (вiн це умiє!). А Гребенючка пiдiйде i при всiх його поцiлує, а Галина Сидорiвна його обнiме i, може, теж поцiлує, а на мене нiхто й не подивиться, наче я вмер i мене зовсiм нема на свiтi. Я все це собi уявив, i менi стало так гiрко, нiби я полину наївся. I менi захотiлося, щоб зараз розчахнулась земля i поглинула мене назавжди, щоб прилетiв з полiгону, отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд i розiрвав мене на атоми.
Але снаряд не летiв, i земля не розчахувалася. Тiльки ставало дедалi темнiше — надходив вечiр. За кiлька метрiв уже нiчого не видно. Десь близько протрiскотiв мотоцикл, i не розбереш — чи то в бiк села, чи то в бiк лiсу…
Може, це старший лейтенант Пайчадзе повiз Павлушу виконувати секретне вiйськове завдання?
Невгамовний неспокiй опанував мене. Мене шалено смикало i штовхало гайнути туди, до доту, i глянути, що ж там робиться.
Але залишки гордостi й благородства, що жменькою маку ледь торохтiли на самому денцi спустошеної горем душi моєї, не пустили.
Чого ж це я лiзтиму, заважатиму, як мене вiдхилили? Хай собi займаються своєю важливою справою, хай! I бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, вiдкинутого, як непотрiб, жалюгiдного.
Ця думка пiдхопила мене з землi, вмить посадила на Вороного i чимдуж погнала у село. Нi, цього я б не пережив! Якби таке сталося — то хоч у прiрву сторч головою.
Я навiть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб i не бачив нiхто, що я з лiсу їду. Не було мене там, не було! I листа не було! Нiчого не було! Доведiть тепер! Доведiть! Я тiльки смiятимуся. Нiчого я не знаюi Нiяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Якi троє невiдомих?! Три "ха-ха"! Шалено регочу!
Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорiвни i раптом помiтив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрадається у сутiнках мiж деревами. Вгледiвши мене, вiн враз присiв, потiм спритно шугонув у кущi й причаївся, ховаючись…
Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорiвна живе удвох з мамою, чоловiкiв у них в хатi нема. Хтось лихий! Злодiй абощо. Добра людина не стала б ховатися.
Я натиснув на педалi. Через двi хати стежка виводила на вулицю. I за якусь хвилину я вже скочив з Вороного бiля ворiт Галини Сидорiвни.
— Галино Сидорiвно! Галино Сидорiвно! — голосно загукав я, прочинивши хвiртку.
— Що? Хто? Хто це? — почувся збентежений голос учительки. — А, це ти… — мовила вона, вигулькнувши з-за хати. — Що таке? Що сталося?
— До вас зараз дядько Петро i дядько Микола прийдуть! — загукав я, щоб чутно було там, у саду, i прошепотiв — Це я спецiально. У вас у саду злодiй ховається.
— Та ти що?
— Тс! Точно! Сам тiльки що бачив. Я сусiдiв гукну, а ви…
— Та нi, то тобi, мабуть, здалося.
— Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а вiн крадеться, а тодi як шугоне в кущi…
— Що ти кажеш! У нас же й красти нiчого.
— I високий такий, метрiв два.
— Ти диви! Ану ходiм глянемо.
— То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як вiл. Самi не впораємося.
— Та ну! Як-небудь! Сокиру вiзьмемо, серпа. Стривай, я зараз, — вона заскочила в сiни i за мить винесла звiдти серп, сокиру i електричний лiхтарик.
— Якби я щоразу до сусiдiв зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла вiдстоювати. Ходiмо!
Вона дала менi серпа, сама взяла сокиру, засвiтила лiхтарика i смiливо рушила вперед. Вона була вiдчайдушна й рiшуча, наша Галина Сидорiвна. I я мимохiть замилувався нею.
— Ану, хто тут лазить по чужих садках?! — дзвiнко промовила вона, круглою плямкою свiтла обмацуючи дерева.
— Отам у кущах, — вiдказав я.
Промiнь висвiтлив кущi. Там не було нiкого.
Ми пройшли весь садок. Але нiчого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє "до вас дядько Петро i дядько Микола", одразу дременув.
— От бачиш — нема, — весело сказала Галина Сидорiв на. — Це тобi здалося. Менi в темрявi завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.
— Та бачив, ну, слово честi, бачив! — Менi було досадно, що вчителька не вiрить.
— Ну, може, може, — заспокоїла вона мене. — Виходить, утiк. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотiлося… Добре, що матерi нема, пiшла до тiтки. Перелякалася б до смертi. Ну, спасибi тобi, захиснику мiй.
Вона скуйовдила менi волосся i нiжно провела рукою по щоцi. Вiд її руки вiйнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумiв. I було приємно вiдчувати дотик її руки i чогось соромно вiд цiєї приємностi.
— Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємнiсть одразу зникла.