А мені навпаки — вмерти хочеться: такий настрій.
Цікаво — чи плакав би тоді Павлуша? Мабуть, що ні. Звісно, не сміявся б. Був би серйозний для годиться. Губи огак стулював би, як він уміє, коли йому Галина Сидорівна накачку дає. Але не плакав би. Ішов би за труною моєю у парі з Гребенючкою, зиркав на неї і думав: "Хоч би швидше скінчився тон похорон та піти б малювати її портрет".
А я за законами фізики перетворюся на привид і темними негожими ночами витатиму на кладовищі над могилами. О господи! Як це сумно и нецікаво без кінця і краю весь час витати на кладовищі.
ІІевже це справді привиди витають тільки на кладовищі?
Хоч би на стадіоні під час футболу, то ще півбіди, а на кладовищі... О-о-о... Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволіти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нічого.
— Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагідний голос і аж здригнувся. Звів голову — назустріч мені йшла баба Мокрина. Тю! Тільки-но: "щоб вас черва сточила", і враз "синку" — голос медом точиться.
— Розумію, розумію тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятінні. Думки суєтні, мирські поступаються місцем думкам високим, духовним. Про життя і смерть, про суть усього сущого...
Мені стало моторошно — вона ніби читала мої думки.
— Не тривожся, янголе, радіти, а не сумувати треба. Адже саме тобі явилося видіння, тобі сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усі.
Я насупив брови — ич, куди забирає! Вона одразу помітила це.
— Ну чого вже надувся, як миша на купу? Думаєш, баба тебе агітує, хоче у монахи записати. Та боронь боже! Будь собі піонером, грай на барабані, сурми в сурму. Коли ж його на барабані пограти, як не в твої роки... Але... не так воно в житті просто, як здається, як по радіо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди і не знають. От бач, ти привида живого сфотографував... І хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старі люди, богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нічого, опйплюжувати те, у що люди віками вірили. Поки що вся історія точно по біблії йде. От ти не читав же, синку, біблії? Не читав?
Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще "Миколу Джерю" не читав, якого за програмою треба, не те що біблію.
— От бачиш, а кричиш— "Передайте привіт Варварі-великомучениці!" Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона великомучениця, за що муки прийняла і скільки людям помогла.. Господи, сохрани і помилуй! — Баба перехрестилася.
У мене голова йшла обертом. Я відчув, як твердий матеріалістичний грунт, на якому я стояв усе своє свидоме піонерське життя, захитався піді мною. Не те, що я одразу повірив у бога. Ні! Але якась непевність слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокій і розгубленість опанували мною.
Я відчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далі, не спитаю її щось, то може статися страшне — світ перевернеться для мене, і я стану іншим, не таким, як досі, не таким, як усі хлопці. І страх мене охопив великий.
— Бабо, — сказав я, ще не знаючи, що спитати, і боячись, що вона знову заговорить. — Бабо... А скажіть-но мені, бабо, будь ласка...
— Що? Що, голубе? — беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливій усмішці.
— А скажіть.. а привиди тільки на кладовищах бувають? Ге?
Та вона не встигла відповісти. Здаля, з кінця вулиці, почувся крик моєї сестрички Яришки:
— Яво-о! Іди, тебе дід кличе-є!
Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.
— Ну, біжи, біжи, — хитнула баба головою. — І приходь до мене Я тобі все розкажу, що тебе цікавить. І яблучками тебе почастую. Знаєш, які в мене яблучка. А фотографію ту принеси. Я її показать хочу...
— Ага! — кинув я вже на ходу і чимдуж побіг. Я так од привида не тікав, як од баби Мокрини. Дід Варава зустрів мене непривітно:
— Де бігаєш, не снідавши, вітрогоне? Чорти теба носять! Все прохололо.
І, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око:
— Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував... Ой, гляди, дограєшся... Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолітніх... Голови людям брехнею якоюсь морочиш...
— Та, діду!.. Та слово честі!.. — І я, захлинаючись розказав дідові все, як було.
Дід вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографію, потім похитав головою:
— Нащот фізики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидів — юринда... Не вірю. Бо сам колись у дитинстві... з хлопцями...
— Ну-у?! І ви?! І що?!
— Та що ж... Нічого. І не один раз — тричі ходили.
— Але ж фото!
— Ну що, мабуть щось там у пльонці засвітилося... Чи, може, хтось із хлопців пожартував, хіба я знаю...
— Ні! — переконано сказав я, бо точно знав, що не засвітилося, бо тоді б і в очах у мене — засвітилося. І з хлопців ніхто не жартував — гарантія.
— Ну, не знаю вже, що там таке, — розсердився дід. — Але не привид! Вісімдесят год живу на світі і жодного при-вида не зустрів, а воно тільки з горшка зіскочило і вже, бач... Якби по твоїх законах фізики всі після смерті перетворювались на привиди, то стільки б їх уже за весь час наплодилося — ніде було б курці клюнути.
— Та, думаєте, воно мені треба! — вигукнув я. — І сам не хочу, але ж.
РОЗДІЛ IX
Отець Гога
І справді, мені вже зараз хотілося, щоб уся ця історія з привидом виявилась "юриндою". Мене це вже гнітило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.
Баба Мокрина була в нашому селі церковним начальством (у бюро їхньому, чи що). Всі богомільні баби й жінки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селі не було. Церква була у Дідівщині, за чотири кілометри від нас. Правив там отець Георгій. І баба Мокрина була його заступником по нашому селу — збирала на храм гроші, скликала бабів на збори тощо.
Отця Георгія з легкої руки діда Салимона всі атеїсти звали Гога. Це колись у нашому селі відпочивав художник Георгій Васильович, якого дружина називала Гога. І відтоді дід Салимон охрестив так отця Георгія. І воно до нього пристало — не одірвеш...