— Хай іде. Щось поможе. Здоровий уже хлопець, — сказав дід.
— Справді, хай! — підтримав його тато. Світло враз блимнуло і погасло.
— Зірвало! А може, й стовпа звалило, — сказав у темряві тато.
Дід чиркнув сірника, запалив гасову лампу, що стояла на припічку.
— Вдягни оно татового ватника і чоботи взуй, — сказала мені мати.
— Ліхтарика свого візьми, — підказав тато.
— Лампу не будемо гасити Хай! Бо як Яришка прокинеться... От краще б ти не йшов усе-таки. У мене б душа спокійніша була, — мати зітхнула.
— Та що ви, їй-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дівка, у школу пішла, а ви...
— Пішли, пішли, годі вже вам, — втрутився дід. Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вітряну темряву. Гнаний вітром дощ періщив просто в обличчя.
— Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, — ледве почув я голос діда, який ішов поруч. Я хотів сказати, шо плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вітер затулив мені рота, і я тільки хавкнув.
То тут, то там, наче світлячки, блимали вогники, звідусіль з ліхтарями поспішали люди.
Ще здалеку крізь шум зливи було чути тривожний гомін, зойки та крики. Чим ближче ми підходили до вулиці Гагаріна, що вела в берег, тим виразніший і гучніший ставав отой гомін. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкіт сокир і розпачливі відчайдушні жіночі крики. "Ои лишенько! Ой пробі! Ой рятуйте!" Тужно ревла худоба, верещали свині, вили собаки.
Все це було чути вже зовсім близько, поряд, але як я не напружував зір, крізь дощ і темряву нічого не міг розгледіти.
Аж ось попереду спалахнули два світлих ока — фари.
І перше, що я побачив у світлі фар, — це тин і воду. Вода хвилею накочувалась і розбивалася об тин, а він хитавсь і хилився. Потім біля тину з'явилася постать по пояс у воді, з телевізором на голові. У світлі фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком — лупатим і більмуватим.
Фари були тракторні — у провулку натужно хурчав колісний трактор "Беларусь". Здоровеннецькі задні колеса буксували, розбризкуючи багнюку.
— Давай, давай, ну! — кричав хтось позад трактора: там світилися ще фари машин.
Кілька дядьків посеред вулиці цюкали сокирами — нашвидку збивали з колод плота.
Дід, батько і мати одразу кинулися до діла, дід помагати робить плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати — виносити добро.
— Побудь поки що тут! — гукнула вона мені на ходу. І я не встиг опам'ятатись, як лишився сам.
З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собі різний домашній скарб Он провели корову, що вже не ревла, тільки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по воді за собою, наче човна, цинкові ночви з вузлами й подушками. І, плачучи, весь час примовляє:
— Ой що ж це робиться! Ой господи! Ой за що ж це така кара! Ой пропало все, пропало! Ой боже ж мій, боже!
— Найгірше внизу, в березі, — сказав хтось у темряві. — Гребенюків, Мазниченків, Пашків затопило зовсім. А стару Деркачку — так по самісіньку стріху. І дістатися ніяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв — колоди для плотів підвезти не можна.
— Це щось у природі таке, їй-богу, коїться. Самі стихійні лиха в усьому світі: урагани, землетруси, повені, смерчі. То в Америці, то в Японії, то в Голландії... Та й у нас... То у Закарпатті, а то на Кубані... Тепер оце в нас...
Заскрипіли колеса, захропли коні — люди під'їздили возами.
— Кладіть осюди! Давайте! Телевізора отут поставте, на сіно!
Я кинувся помагати вантажити на вози речі потерпілих. З темряви почувся голос Івана Івановича Шапки, голови колгоспу:
— Везіть до школи! Займайте школу, і клуб, і правління! Там усе одчинено!
А трактор усе хурчав і хурчав, аж звискував, та не міг зрушити з місця.
Мій тато командував там, вигукуючи:
— Переключай на першу! Ліворуч верни, ліворуч! Давай задню! Тепер вперед!
То було кляте місце. Там завжди калюжа і болото навіть у найсухішу погоду. І завжди застрявали машини. А тепер від дощу воно зовсім розкисло і просто засмоктувало, як драговина.
Зненацька здалеку, з берега, долинув відчайдушний пронизливий жіночий крик:
— Рятуйте! Рятуйте! Ой!
Люди безпорадно заметушилися. Хтось із дядьків кинувся просто в воду. Йому загукали:
— Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кінчимо.
Але він уже зник у темряві.
Тоді сердито закричали до тракториста:
— Що ти засів, панімаєш! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой!
Кричали, щоб зігнати своє безсилля. Тракторист хрипло відлайнувся:
— Що — трактором! Що — трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!
"Танком..." І раптом в уяві моїй виник військовий табір, артилерійський двір, дивовижні незграбні машини із скошеними, як у човнів, носами... "Бронетранспортери-амфібії, да... Для подолання водних рубежів... для десантів, да. "
Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям під час стихійних лих...
І раптова думка пронизала мене.
— Іване Івановичу! Іване Івановичу! — загукав я в темряву. Але голова не відгукувався. Тоді я кинувся до тата:
— Тату! Тату!
Він, забрьоханий з ніг до голови, пхав трактора. З під колеса, що буксувало, просто на нього летіла грязюка.
— Одійди! Одійди, ну! — крекчучи від натуги, роздратовано прохрипів він.
Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти ні хвилини. Самому треба рвонути туди.
І, не роздумуючи більше, я кинувся додому. Захекавшись, вбіг у сіни, схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб світила фара, і скочив у сідло.
Їхати було ой як важко! Колеса в'язли у грязюці, буксували на глині. Доводилося раз у раз злазити і пхати велосипеда поруч себе. Добре, що то не трактор. Коли вибрався з села на биту польову дорогу, колесам стало трохи легше. Колесам, та не мені. Бо тут шугав дужий вітер, який збивав, просто клав на землю. Двічі я не міг втриматись і валився набік, на ногу, і якийсь час стрибав на ній, не можучи вирівнятись. А раз просто впав у болото. Але поспішав із останніх сил. І з тривогою вглядався уперед, у темне громаддя лісу, що наближалося. Шукав очима вишку, де прапор, і не міг знайти. І думав з острахом: "А що, як навчання ще не закінчилися і в таборі нема людей? Що робити? А навіть як є, чи послухають, чи повірять вони мені, пацану?"