Микита, безперечно, не думав ні про гримаси вуйка Хроноса, ні про коло як символ несвободи, позаяк про такі речі можуть міркувати забезпечені ангійські чи німецькі інтелектуали.
Але хлопець бачив, як ненаситна пащека українського різновиду Хроносу (коли припустити, що існує триста братів-хроносів, то той із них, що відповідає за Микитину батьківщину, напевне, найбільший пустун-пост-модерніст) ковтає тих, хто любив і вірив, думаючи, що життя може схрумати все, лише не їх. Але пустун-постмодерніст нищив їхні мрії і таланти, даючи взамін зомбовану алкогольну порожнечу чи депресивну байдужість майже до всього на світі.
Зрештою, резонно міркував Микита, що означає наше життя, як не поступовий відхід від дитячої справжності? Питання лише одне: наскільки довго ми можемо протистояти розтлінному впливові дорослого світу? Адже діти завжди розумніші від батьків. Бо вони знають про любов щось надзвичайно важливе. А дорослі відрізняються від дітей тим, що хворіють повною або частковою амнезією на ту сокровенну дитячу правду.
Отже, Микита вибрав приховану дитинність. Але не безпорадність інфантила, не розсіяність і неуважність поверхового гастролера життям. Мою дитинність, мріяв хлопець, буде неможливо помітити. Він не віддасть свою казку на заклання збоченському українському хроносові чи приватному йожефові менґеле, яким наділений кожен із нас, незалежно від національності чи місця проживання.
Але спочатку слід зайнятися перебудовою власного тіла, перегрупуванням м'язів і переакцентацією бажань.
Микита довго не міг знайти роботи, котра давала хоча би крихку матеріальну стабільність, а уповання на допомогу батьків свідчило би про калічну, а не здорову, дитинність.
Величезні обойми годин хлопець проводив у атлетичному залі. Спочатку здавалося, що гімнастика заліза і музика тренажерів виключно для інших, пішов не до тих дверей; ровесники розважаються, а він до знемоги пітніє над снарядами. М'язи напружувалися до тієї межі, за якою розрив і каліцтво. Голова крутилася, тіло боліло, неначе побите шпіцрутенами. Одного разу Микита навіть вирішив відступити, нехай уже інші будуть піонерами перебудови тіла... Але через кілька днів м'язи затужили за штангою і гантелями, накачуванням пресу живота і ніг. Тіло виявилося мудрішим від людини, адже противилося нездарному марнуванню так важко набутої хисткої гармонії краси і сили. І хлопець, зціпивши зуби і нейтралізувавши незримі бацили, здатні поточити волю, знову повернувся до улюбленого місця, де лише жвавий стукіт начебто бездушних снарядів і тиша атлетичного менталітету.
І холодні шматки металу визнали Микиту. Бо всякі речі мають розум і пам'ять, бо насправді ніхто не знає достеменно, хто і що є живішим на цій землі — істоти чи неістоти.
У той день, коли Микита збільшив м'язеве навантаження, він знову чекав того специфічного болю, котрий дає вироблення молочної кислоти.
Але кислота спасувала. Болю не було.
30
Я приїхала сюди з невеличкого містечка, де всі всіх знають, де закостенів час і можна сміливо планувати роботу на рік чи п'ять наперед, де навіть моє ім'я — Владислава — багатьом краянам видавалося непристойним.
Це містечко — як сім'я, де усі пересварені і перемирені. Тут рутина виїдає любов. Багато дрібної побутової неприязні, бо лише дехто із моїх земляків здатен до справжньої ненависті. Тут каміння живе довше від людини, а небо сумними вечорами відлискує темною і зловісною старовинністю. У цьому містечку можна зненавидіти такі порожні і начебто високі слова як "тяглість" чи "духовність". їх використовують, як дві копійки, всі вчительки (чоловіків-учителів не залишилося: на заробітках) двох місцевих шкіл, давно не роздумуючи над значенням цих неточних високочолих фраз. Пам'ятаю, як при черговому вживанні однією Параскою Дмитрівною сполучення "тяглість традиції" мені нестримно хотілося позіхати, а коли десятки разів за шкільний день на уроках гостювала "висока духовність", то мене, м'яко кажучи, боліла голова. Було нудно, нецікаво і сумно. Вчительки розхвалювали (самі не читаючи їх) книжки, котрі видавалися мені несмачними, а про авторів, котрих читала я, вони і не чули...
Батьки із задоволенням відпустили мене вступати на гуманітарний факультетуніверу, і я пройшла, уявіть собі, незважаючи на постійні розмови про хабарництво під час вступних іспитів.
Розпочалося навчання. Все-таки це цікавіше, ніж вечором десять разів перемірювати ногами центрально-патріархальну вулицю мого містечка, де із потрухлявілих віконниць на тебе вилупляються неприязні очі когось із "членів" єдиної інцестуальної збірноти, дорогої, так би мовити, земляцької родини, сентиментально-ненависної спільноти моїх краян.
Паралельно із навчанням у мене крутилася любов з одним аспірантом. Вже все закінчилося, але я по-своєму вдячна цьому вузівському донжуану за досвід. Здається, незважаючи на солодкаву, як у багатьох оперних співаків, чоловічу вроду, я ніколи не любила його. А може, і любила, не знаю, але, якщо чесно, то він мене покинув.
Але ми любимо і через те, що люблять нас. І ніхто достеменно не знає — ошуканий він чи ошуканець, бо закоханість не зважиш на терезах. Якби хтось винайшов коханометр, що безпомильно визначав би ступінь пристрасті, то це був би найбільший данайський подарунок втомленому людству...
Тепер ця пригода з Віктором... Ох, я чудово розумію, що він мені не пара: неперспективний щодо одруження через якісь дивні (я не можу їх ще до кінця збагнути) риси власного характеру, недосвідчений і занадто нервовий, щоби бути добрим коханцем, небагатий і напівсирота. Але... Я не розумію себе, наче насипав хтось мені під подушку при світлі повного місяця чорної знахарської солі, бо тягне мене до нього. Невже я... невже вперше закохалася? Але хіба таким некрасивим буває кохання?
Ніхто насправді не відає, якою має бути любов. Бо всі ми бачили вродливі пари, у яких — це завжди інтуїтивно відчувається —розладнана любовна гармонія. Але також всі ми бачили закоханих щасливих людей, котрі, на перший погляд, є вражаюче невідповідними і за вродою, і за віком, і за характером. Можна, звісно, говорити про дурман наркотичної беладонни, отруту із печінки чорного лебедя чи пасмо із чорного кінського хвоста і ложечку чорної води, але коли ці пари щасливі роками і десятиліттями, то вже не сприймається базікання довкола любовних відворотів чи приворотів...