Маша. Чому?
Вершинін. Чому він з дітьми замучився, з дружиною замучився? А чому дружина і діти з ним замучились?
Маша. Ви сьогодні трошки не в дусі.
Вершинін. Може бути. Я сьогодні не обідав, нічого не їв з ранку. У мене дочка хвора трошки, а коли хворіють мої дівчатка, то мною оволодіває тривога, мене мучить совість за те, що у них така мати. О, якби ви бачили її сьогодні! Що за нікчема! Ми почали сваритися з сьомої години ранку, а о дев'ятій я грюкнув дверима і пішов.
Пауза.
Я ніколи не говорю про це і, дивно, скаржуся тільки вам одній. (Цілує руку.) Не гнівайтесь на мене. Крім вас однієї, у мене немає нікого, нікого ...
Пауза.
Маша. Який шум в грубці. У нас незадовго до смерті батька гуло в трубі. Ось точно так.
Вершинін. Ви з забобонами?
Маша. Так.
Вершинін. Дивно це. (Цілує руку.) Ви чудова, дивовижна жінка. Чудова, дивовижна! Тут темно, але я бачу блиск ваших очей.
Маша (сідає на інший стілець). Тут світліше ...
Вершинін. Я люблю, люблю, люблю ... Люблю ваші очі, ваші рухи, які мені сняться ... Чудова, дивовижна жінка!
Маша (тихо сміючись). Коли ви говорите зі мною так, то я чомусь сміюся, хоча мені страшно. Не повторюйте, прошу вас ... (Напівголосно.) А втім, говорите, мені все одно ... (Закриває обличчя руками.) Мені все одно. Сюди йдуть, говорите про щось інше ...
Ірина та Тузенбах входять через залу.
Тузенбах. У мене потрійна прізвище. Мене звуть барон Тузенбах-Кроне-Альтшауер, але я росіянин, православний, як ви. Німецького у мене залишилося мало, хіба тільки терплячість, упертість, з яким я надокучаю вам. Я проводжаю вас щовечора.
Ірина. Як я втомилася!
Тузенбах. І кожен день буду приходити на телеграф і проводжати вас додому, буду десять — двадцять років, поки ви не виженете ... (Побачивши Машу і Вершиніна, радісно.) Це ви? Добрий день.
Ірина. Ось я і вдома нарешті. (Маші.) Зараз приходить одна дама, телеграфує своєму братові в Саратов, що у ній сьогодні син помер, і ніяк не може згадати адреси. Так і послала без адреси, просто в Саратов. Плаче. І я їй наговорила грубощів ні з того ні з сього. "Мені, кажу, колись". Так нерозумно вийшло. Сьогодні у нас ряджені?
Маша. Так.
Ірина (сідає в крісло). Відпочити. Втомилася.
Тузенбах (з посмішкою). Коли ви приходите з посади, то здаєтеся такий молоденький, нещасні ...
Пауза.
Ірина. Втомилася. Ні, не люблю я телеграфу, не люблю.
Маша. Ти схудла ... (Як візьме.) І помолодшала, і на хлопчиська стала схожа особою.
Тузенбах. Це від зачіски.
Ірина. Треба пошукати іншу посаду, а ця не по мені. Чого я так хотіла, про що мріяла, того-то в ній саме і немає. Праця без поезії, без думок ...
Стук в підлогу.
Докторстучіт. (Тузенбаха.) Милий, постукайте ... Я не можу ... втомилася ...
Тузенбах стукає в підлогу.
Зараз прийде. Треба б прийняти якісь заходи. Вчора доктор і наш Андрій були в клубі і знову програлися. Кажуть, Андрій двісті рублів програв.
Маша (байдуже). Що ж тепер робити!
Ірина. Два тижні тому програв, в грудні програв. Швидше б все програв, можливо, поїхали б з цього міста. Господи боже мій, мені Москва сниться щоночі, я зовсім як схиблена. (Сміється.) Ми переїжджаємо туди в червні, а до червня залишилося ще ... лютий, березень, квітень, травень ... майже півроку!
Маша. Треба тільки, щоб Наташа не впізнала як-небудь про програш.
Ірина. Їй, я думаю, все одно.
Чебутикін, тільки що встав з ліжка, — він відпочивав після обіду, — входить в залу і зачісує бороду, потім сідає за стіл і виймає з кишені газету.
Маша. Ось прийшов ... Він заплатив за квартиру?
Ірина (сміється.) Ні. За вісім місяців ні копієчки. Очевидно, забув.
Маша (сміється). Як він важливо сидить!
Всі сміються; пауза.
Ірина. Що ви мовчите, Олександр Игнатьич?
Вершинін. Не знаю. Чаю хочеться. Півжиття за стакан чаю! З ранку нічого не їв ...
Чебутикін. Ірина Сергіївна!
Ірина. Що вам?
Чебутикін. Завітайте сюди. Venez ici. [3]
Ірина йде і сідає за стіл.
Я без вас не можу.
Ірина розкладає пасьянс.
Вершинін. Що ж? Якщо не дають чаю, то давайте хоч пофілософствуємо.
Тузенбах. Давайте. Про що?
Вершинін. Про що? Давайте помріємо ... наприклад, про те життя, яка буде після нас, років через двісті — триста.
Тузенбах. Що ж? Після нас будуть літати на повітряних кулях, зміняться піджаки, відкриють, можливо, шосте чуття і розвинуть його, але життя залишиться все та ж, життя важка, повна таємниць і щаслива. І через тисячу років людина буде так само зітхати: "Ах, тяжко жити!" — разом з тим точно так же, як тепер, він буде боятися і не хотіти смерті.
Вершинін (подумавши). Як вам сказати? Мені здається, все на землі має змінитися мало-помалу і вже змінюється на наших очах. Через двісті — триста, нарешті тисячу років, — справа не в терміні, — настане нова, щасливе життя. Брати участь в цьому житті ми не будемо, звичайно, але ми для неї живемо тепер, працюємо, ну, страждаємо, ми творимо її — і в цьому одному мета нашого буття і, якщо хочете, наше щастя.
Маша тихо сміється.
Тузенбах. Що ви?
Маша. Не знаю. Сьогодні весь день сміюся з ранку.
Вершинін. Я скінчив там же, де і ви, в академії я не був; читаю я багато, але вибирати книг не вмію і читаю, можливо, зовсім не те, що потрібно, а тим часом, чим більше живу, тим більше хочу знати. Моє волосся сивіє, я майже старий вже, але знаю мало, ах, як мало! Але все ж, мені здається, найголовніше і сьогодення я знаю, міцно знаю. І як би мені хотілося довести вам, що щастя немає, не повинно бути і не буде для нас ... Ми повинні тільки працювати і працювати, а щастя — це доля наших далеких нащадків.
Пауза.
Не я, то хоч нащадки нащадків моїх.
Федотік і Роде показуються в залі; вони сідають і наспівують тихо, граючи на гітарі.
Тузенбах. По-вашому, навіть не мріяти про щастя! Але якщо я щасливий!
Вершинін. Ні.
Тузенбах (сплеснувши руками і сміючись). Очевидно, ми не розуміємо один одного. Ну, як мені переконати вас?
Маша тихо сміється.
(Показуючи їй палець.) Смійтеся! (Вершинину.) Не те що через двісті або триста, а й через мільйон років життя залишиться такою ж, як і була; вона не змінюється, залишається постійною, слідуючи своїм власним законам, до яких вам немає діла або, по крайней мере, яких ви ніколи не дізнаєтеся. Перелітні птахи, журавлі, наприклад, летять і летять, і які б думки, високі або малі, ні бродили в їх головах, все ж будуть летіти і не знати, навіщо і куди. Вони летять і будуть летіти, які б філософи ні завелися серед них; і нехай філософствують, як хочуть, аби летіли ...