— Його звуть Жільят, — сказала пошепки Дерюшетта Ебенезеру.
— Чого ж ви чекаєте? Я сказав вам: ходімо за мною, — вів далі Жільят майже владно.
— Куди? — запитав Ебенезер.
— Туди.
І Жільят показав пальцем на церковну дзвіницю. Вони пішли за ним. Жільят ішов попереду рішучою ходою. А вони ступали невпевнено.
В міру того, як вони наближалися до дзвіниці, прекрасні й чисті обличчя Дерюшетти й Ебенезера ставали дедалі радіснішими, готові розцвісти усмішкою. Чим ближчою ставала церква, тим більше сяяли вони. Запалі очі Жільята були сповнені мороку. Він здавався привидом, який веде до раю дві щасливі душі.
Ебенезер і Дерюшетта не зовсім чітко уявляли собі, що має статися. Втручання цієї людини було соломинкою, за яку чіпляється потопаючий. Вони йшли за Жільятом з покірністю людей, охоплених крайньою безнадією, готових здатися на волю першого-ліпшого зустрічного. Перед обличчям смерті людина ладна скористатися будь-якою випадковістю. Менш досвідчена Дерюшетта була довірливішою. Ебенезер міркував: Дерюшетта повнолітня; формальності протестантського шлюбу дуже прості, особливо в краях з патріархальним ладом життя, де парафіяльні священики користуються майже необмеженою владою: але чи погодиться декан повінчати їх, навіть не запитавши дозволу дядька? Ось у чому річ. Зрештою, можна спробувати. В усякому разі це все таки відстрочка.
Але хто ж цей чоловік? І якщо він справді той, кого старий мес Летьєрі хотів мати за свого зятя, то як пояснити те, що він зараз робить? Перепона несподівано перетворилася в провидіння. Ебенезер довірився Жільятові, але то була мовчазна й надто швидка згода людини, яка відчувала, що тільки в цьому її порятунок.
Стежка була нерівною, в деяких місцях мокрою і крутою. Поглинутий своїми думками, Ебенезер не звертав уваги на водяні бризки і кам'яні брили. Час від часу Жільят обертався і казав Ебенезерові: "Обережно, тут каміння. Подайте їй руку!"
III
Далекоглядність самозречення
Коли вони ввійшли в церкву, вибило пів на одинадцяту, У зв'язку з ранньою годиною, а також безлюддям у місті, церква того дня була порожньою.
Одначе в глибині, біля столу, який в англійській церкві замінює вівтар, було три особи: декан, паламар і реєстратор. Декан, його превелебність Жакмен Ерод, сидів, паламар і реєстратор стояли.
На поставці лежала розкрита Біблія.
Поряд, на столі, була розкрита інша книга — метричних записів; уважне око могло розгледіти в ній свіжосписану сторінку, на якій ще не встигло висохнути чорнило.
Навпроти реєстратора стояла чорнильниця з пером.
Побачивши преподобного Ебенезера Кодре, високоповажаний Жакмен Ерод підвівся і сказав:
— Я чекаю на вас. Все готове. Декан і справді був у ризі. Ебенезер глянув на Жільята. Превелебний декан додав:
— Я до ваших послуг, колего. — І вклонився.
Без сумніву, вітання призначалось одній людині. Судячи з напряму погляду, уклін адресувався тільки Ебенезерові, служителю культу і джентльмену. Уклін не мав ніякого відношення ні до Дерюшетти, що стояла поруч з Ебенезером, ні до Жільята, котрий стояв ззаду. В погляді Жакмена Ерода начеб були думки, за якими вмістився лише Ебенезер. Дотримання таких відтінків поведінки входить у кодекс правил, що оберігають порядок і підтримують підвалини суспільства. Декан продовжував люб'язно, але з певною зарозумілістю:
— Дорогий колего! Здоровлю вас двічі. Ваш дядько вмер, і ви одружуєтесь; перша подія дає вам багатство, друга — щастя. Зрештою, тепер, завдяки пароплавові, який буде відновлено, мадемуазель Летьєрі теж стала багатою, з чим я вас і вітаю.
Мадемуазель Летьєрі народилася в цій парафії, я перевірив дату її народження в метричній книзі. Мадемуазель Летьєрі повнолітня і може сама розпоряджатися собою. До того ж її дядько, єдина її рідня, згоден. Ви хочете повінчатися зразу ж у зв'язку з вашим від'їздом, я розумію вас, але при вінчанні парафіяльного священика мені хотілося б трохи більш урочистості. І все ж я скорочу обряд, щоб догодити вам. Адже суть його полягає в небагатьох коротких словах. Сам акт про шлюб уже записано в метричній книзі, потрібно тільки вписати імена. Згідно з законом і звичаєм, вінчання можна провести зразу ж після запису імен. Належну заяву зроблено належним чином. Я беру на себе відповідальність за те, що трохи відступив від правил, бо прохання на дозвіл треба було занести в книги заздалегідь — за тиждень, але я виходжу з невідкладної необхідності вашого від'їзду. Хай буде так. Я повінчаю вас. Мій паламар буде свідком молодого, що ж стосується свідка молодої...
Декан обернувся до Жільята. Жільят кивнув головою.
— Цього досить, — сказав декан.
Ебенезер стояв нерухомо. Дерюшетта від захвату просто закам'яніла. Декан вів далі:
— Але все ж є ще одна перешкода. Дерюшетта здригнулась. Декан сказав:
— Присутній тут посланець від меса Летьєрі одержав для вас дозвіл і, підписавши заяву на шлюб у метричній книзі, — великим пальцем лівої руки високоповажаний Жакмен Ерод вказав на Жільята, що звільняло його від необхідності вимовити його ім'я, — посланець меса Летьєрі сказав мені нині вранці, що мес Летьєрі надто
зайнятий, аби прийти особисто, і бажає, щоб вінчання відбулося негайно. Але цього бажання, вираженого словами, не досить. Даючи дозвіл, я й так відступаю від деяких правил, тому я не можу зразу перейти до вінчання, не впевнившись у згоді меса Летьєрі. Мені треба бачити хоча б його підпис. Якою б великою не була моя добра воля, я не можу задовольнитися переданим мені словом. Потрібен хоч рядок, написаний його рукою.
— За цим діло не стане, — сказав Жільят і подав превелебному деканові аркуш паперу.
Декан узяв папір, пробіг його очима і, очевидно, пропустивши кілька рядків, які не мали відношення до справи, прочитав уголос:
"...збігай до Декана по дозвіл. Я хотів би, щоб весілля відбулося якомога скоріше, найкраще — сьогодні".
Жакмен Ерод поклав папір на стіл і додав:
— Підписано Летьєрі. Було б шанобливіше звернутися безпосередньо до мене. Та оскільки йдеться про мого колегу, я більшого не вимагаю.
Ебенезер знову глянув на Жільята. Існує безмовне розуміння душ. Ебенезер відчував, що тут є якийсь обман, але в нього не було сили розкрити його; можливо, йому не хотілося думати про це. Чи то скоряючись таємному героїзмові душі Жільята, про який він здогадувався, чи просто, бувши приголомшеним несподіваним щастям, він не зронив і слова.