XIII
Де краса, там безтурботність
Всяке почуте слово глибоко вкарбовувалося в пам'ять меса Летьєрі, всяке почуте слово влітало Дерюшетті в одне вухо, а вилітало з другого. В цьому і виявлялася відмінність між дядьком та небогою.
Як ми вже мали можливість дізнатися, Дерюшетта була вихована так, що чи не змалку звикла до безвідповідальності. Легковажне непродумане виховання — наполягаємо на цьому — несе в собі чимало таємних і небезпечних несподіванок. Намагання створити своїй дитині безхмарне життя уже з пелюшок, мабуть, не цілком виправдане.
Дерюшетта уявляла, що раз вона задоволена, значить, усе добре. Зрештою, вона відчувала, як тішиться дядько з того, що їй весело. Вона майже у всьому погоджувалася з месом Летьєрі. Її побожності вистачало тільки на те, щоб чотири рази на рік побувати в церкві. Ми бачили, як вона вирядилася на Різдво. Життя вона не знала зовсім. В неї було все для того, щоб одного чудового дня закохатися по самі вуха. І, чекаючи своєї миті, вона була безтурботна.
Вона співала що попало, жила моментом, зронювала слівце й тікала, щось починала робити й кидала, одне слово, була чарівною. Додайте до цього англійську свободу звичаїв. В Англії діти гуляють самостійно, дівчата — самі собі пані, на підлітків ніхто не накидає нашийників. Такі там звичаї. Трохи згодом ці вільні дівчата стають жінками-рабинями. Ми вживаємо ці два слова в їх найкращому розумінні: вільні — поки ростуть, рабині обов'язку — як вийдуть заміж.
Прокидаючись вранці, Дерюшетта ніколи не пам'ятала, що вона робила вчора. Вона б розгубилася, якби ви її спитали, чим вона була зайнята минулого тижня. І все ж наставали хвилини, коли душу її облягала безпричинна туга, якась неосмислена недуга, так, ніби похмура тінь життя спадала на її квітучу, радісну юність. І на блакитні небеса набігають хмарини. Але хмарини швидко щезають. Напад туги закінчувався вибухом сміху, і Дерюшетта сама не знала, чому їй було сумно і чому знову стало весело. Для неї все було грою. Перехожим перепадало від її пустощів. Вона дражнилася з хлопцями. Якби їй попався на дорозі сам диявол, вона б його не обминала, неодмінно викинула б якогось коника. Вона була чарівливою і в своїй невинності зловживала цим. Граючись, вона ранила посмішкою, як кошеня кігтиками. Вам боляче — тим гірше для вас. Вона про це й не думає. Для неї не існувало вчорашнього дня, вона жила в повняві сьогодення. Ось до чого доводить надмір щастя. Спогади Дерюшетти танули, як роса на сонці.
КНИГА ЧЕТВЕРТА ВОЛИНКА
І Перші відблиски зорі чи пожежі Жільят ніколи не розмовляв з Дерюшеттою. Він бачив її тільки здалеку, як бачать ранкову зорю.
В день, коли Дерюшетта, зустрівшись з Жільятом по дорозі з порта Сен-П'єр у Валле, здивувала його тим, що написала його ім'я, їй виповнилося шістнадцять років. Якраз напередодні мес Летьєрі докоряв їй: "Кидай свої дитячі вибрики. Ти вже доросла дівчина".
Імення "Жільят", написане дівчиною-дитиною на снігу, запало в незвідані глибини. Як ставився Жільят до жінок? Він і сам не зміг би цього сказати. Зустріне, бувало, жінку, злякається і налякає її. З жінкою він заговорював тільки в разі доконечної потреби. Йому ніколи не доводилось бути "милим" якоїсь сільської красуні. Не раз, ідучи самотньо дорогою і перестрівши жінку, він перестрибував через огорожу в якийсь садок або стрімголов кидався в зарослі й тікав світ за очі. Він уникав зустрічі навіть зі старими жінками. Раз на віку йому довелося побачити парижанку. Парижанка проїздом на Гернсеї — у ті далекі часи подія незвичайна. Жільят слухав, як вона розповідала про свої біди буквально такими словами:
"От нещастя, мій капелюшок попав під дощ, а жовтогарячий колір дуже не любить дощу". Знайшовши якось у книжці старовинний малюнок мод із зображенням "дами з Шосе д'Антен" у пишній бальній сукні, він приклеїв її до стіни на пам’ять про це коротке видиво. Літніми вечорами, заховавшись за скелями бухти Уме-Параді, він приглядався до жінок, які купалися в морі, не скидаючи сорочок. Одного разу він став під живоплотом і роздивлявся, як тортвальська чаклунка поправляла підв'язку. Очевидно, він іще не знав жінок.
Того різдвяного ранку, коли Жільят зустрів Дерюшетту і вона, сміючись, написала на снігу його ім'я, він повернувся додому, не пам'ятаючи, чому виходив. Запала ніч, а він ніяк не міг заснути. Чого тільки він не передумав! І що непогано було б посіяти на городі чорну редьку, і що виставка вдалася на славу, і що він не помітив, чи пройшло судно з острова Серк, — бува, не трапилося з ним якогось лиха, — і що він бачив розквітлу заячу капусту, явище небувале в таку пору року. Він ніколи не знав достеменно, ким доводилася йому стара покійна жінка, він чомусь вирішив, що вона, певно, була його мамою, — і він став думати про неї з глибокою ніжністю. Відтак згадав про дівочий посаг, який зберігався в оббитій шкірою валізі. Він почав думати про те, що превелебного Жакмена Ерода з дня на день буде наставлено деканом порту Сен-П'ер, намісником єпископа, і тоді місце парафіяльного священика у Сен-Сансоні звільниться. Він подумав, що на другий день Різдва буде двадцять сьомий день місяця, отже, повний приплив почнеться о третій годині двадцять одній хвилині, напіввідплив — о сьомій годині п'ятнадцять хвилин, повний відплив — о дев'ятій годині тридцять три хвилини, а напівприплив — на тридцять дев'ятій хвилині першої години. Він пригадав до найменших подробиць убрання шотландця, який продав йому волинку, його шапочку, прикрашену квіткою будяка, його меч, коротку куртку в обтяжку з чотирикутними полами, спідничку, тайстру з козячої шкіри вовною наверх, табакерку з рогу, застібку з шотландського каменю, два пояси — шкіряний і матерчатий, шпагу, кинджал і гострий ніж із чорною колодкою, прикрашеною двома червоними квіточками, голі солдатові коліна, його панчохи, картаті гетри й черевики з пряжками. Весь цей обладунок невідступно стояв в очах Жільята; його кидало то в жар, то в холод; нарешті він заснув. Прокинувся пізнього ранку — і перша думка його була про Дерюшетту.
Наступної ночі він спав добре, але шотландський солдат снився йому весь час. Крізь сон Жільят говорив собі, що початок післяріздвяної судової сесії припадає на двадцять перше січня. Йому примарився також старий пастор Жакмен Ерод. Прокинувшись, він почав думати про Дерюшетту і раптом спалахнув до неї гнівом; йому стало шкода, що він уже не малий і йому тепер не випадає побити камінням у її вікнах шибки.