Потім подумав, що якби він був малий, то в нього була б мама, і заплакав.
Він вирішив поїхати місяців на три на Шузей чи Менк'є, але так і не поїхав.
Відтоді його нога не ступала на дорогу, котра веде з порту Сен-П'єр до Валль.
Йому здавалося, що ім'я "Жільят" вкарбувалося в землю і що всі перехожі дивляться на нього.
II
Крок за кроком у невідоме
Зате він щодня бачив "Оселю відважних". Відтепер кожного дня Жільят проходив повз неї, хоч робив це ненавмисне. Так виходило, що куди б він не йшов, його шлях завжди пролягав стежкою, що вела вздовж муру Дерюшеттиного городу.
Одного ранку, коли він ішов цією стежкою, якась перекупка, виходячи з "Оселі відважних", озвалася до своєї приятельки такими словами: "Міс Летьєрі охоча до брокколі".
Жільят скопав грядку під брокколі у своєму городі. Брокколі — різновид капусти, що смаком схожа на спаржу.
Огорожа довкола "Оселі відважних" була невисокою, перестрибнути через неї було неважко. Але навіть думка про це вжахнула б Жільята. Та нікому, в тім числі і йому, не заборонено слухати, проходячи повз оселю, як у кімнатах чи на городі розмовляють люди. Жільят не прислухався, але чув. Одного разу він почув, як дві служниці — Дус і Грас — сварилися між собою. Вони розпащекувались на весь дім. Але їхня сварка звучала в Жільятових вухах, як чарівна музика.
Іншого разу йому причувся голосок, не подібний до всіх інших, і він подумав, що то голосок Дерюшетти. Жільят пустився навтьоки.
Слова, вимовлені цим голоском, назавжди вкарбувалися в його нам'ять. Він повторював їх щохвилини. Ось вони: "Подайте мені, будь ласка, мітлу".
З бігом часу Жільят сміливішав. Тепер він наважувався зупинятися біля огорожі. Трапилось так, що Дерюшетта, не видна з вулиці, незважаючи на відчинене вікно спальні, співала, граючи на фортепіано. Співала вона свою улюблену пісеньку Славний Данді.
Жільят зблід, але опанував себе й дослухав до кінця.
Настала весна, і ось перед Жільятом відкрилися небесні ворота: він марив наяву.
Він побачив Дерюшетту, коли вона поливала латук.
Тепер він уже не просто зупинявся. Вивчав її звички, знав, коли вона виходить прогулюватись, і чекав на неї.
Намагався робити так, щоб його не помітили.
Мало-помалу в міру того, як кущі зацвітали трояндами та метеликами, він призвичаївся дивитися на Дерюшетту, як вона пурхала по садочку. Причаївшись під муром, затамувавши подих, заклякнувши й занімівши, він простоював так цілими годинами. До отрути теж звикають.
Зі своєї схованки Жільят часто чув, як Дерюшетта розмовляла з месом Летьєрі, котрий сидів на лавочці під густим склепінням гіллястої грабини, що розрослася обабіч алеї. До нього виразно долинали слова.
Як далеко він зайшов! Дожився до того, що став підстерігати і підслуховувати. Гайгай! Людське серце — старий вивідник.
Була ще одна лавочка, вона стояла в кінці алеї, зовсім близько, на виду. Там іноді відпочивала Дерюшетта.
За квітами, котрі Дерюшетта зривала й нюхала, Жільят угадував її улюблені запахи. Більш за все їй подобався запах в'юнка, відтак гвоздики, потім козолисту, потім жасмину. Троянда була на п'ятому місці. На лілеї вона дивилася, але не нюхала їх. Із сукупності запахів цих квітів Жільят складав уявлення про Дерюшетту. З кожним із них він пов'язував те чи те її достоїнство.
Волосся йому ставало сторч на саму лиш думку про можливість заговорити з нею. Добросердна бабуся, мандрівна крамарка, непосидюче ремесло якої іноді заводило її на вуличку, що прилягала до огорожі "Оселі відважних", врешті запримітила святобливе ставлення Жільята до цієї стіни і його прив'язаність до цього пустенького закутка. Чи дійшло до неї, що хлопця притягає до цієї стіни жінка, яка живе за нею? Чи розгадала вона цю невидиму нитку, котра в'язала їх? Чи в душі старої, немічної жебрачки ще жевріли спогади молодості і не погасли відблиски її золотих днів, чи не забула ще вона посеред ночі й зими свого теперішнього животіння ясної зорі світанку життя? Ми цього не знаємо, але одного разу, проходячи повз Жільята, який "ніс свою службу", вона обдарувала його наймилішою усмішкою, на яку була ще здатна, і беззубими яснами прошамкотіла: "Що, приспічило?"
Зачувши це слово, Жільят до краю здивувався і прошепотів, начеб питаючи самого себе: "Приспічило?" Що хотіла сказати цим баба? Цілий день він подумки повторював це слово, так і не зрозумівши, що воно означає.
Якось увечері, коли Жільят сидів край вікна у "Будинку на Пустирищі", п'ять чи шість анкренських дівчат прийшли купатися в бухту Уме. Вони, не ховаючись, хлюпались у воді кроків за сто від нього. Він спересердя грюкнув дверима. Відчув, що гола жінка викликає в нього огиду.
III
Пісенька "Славний Данді" знаходить відгомін за горбом
Так позаду садової огорожі "Оселі відважних", в кутку, порослому кропивою, за виступом стіни, обвитої плющем і гостролистом, там, де цвіла дика деревоподібна мальва, а між гранітних брил виднілося стебло коров'яка, — в оцьому закуті спливло майже все літо. Він був весь у якійсь невимовній задумі. Ящірки, звикнувши до нього, грілися разом із ним на одному камені. Літо було сонячне й лагідне. Над головою Жільята пропливали легкі хмаринки. Він сидів на камені, у траві. Все довкола було сповнене пташиним щебетом.
Він охоплював чоло двома руками і питав себе: "Навіщо ж вона написала моє ім'я на снігу?"
Дужі подуви вітру пролітали над морськими просторами. Час від часу здаля розлягався поривний голос труби, попереджаючи перехожих, що незабаром в каменярні в Бодю вибухне міна і що треба матися на бачності. Сен-сансонського порту не було видно, але з-над дерев бовваніли верхівки щогл. Зрідка пролітали чайки. Жільят чув од матері, що жінки можуть закохуватися в чоловіків, таке іноді буває. І він казав собі: "Авжеж, розумію, Дерюшетта закохалася в мене". Його охоплювала глибока печаль. "Але ж вона так само, так само думає про мене, такий уже світ", — міркував він далі. Йому пригадувалося, що Дерюшетта — багачка, а він — бідняк. Розмірковував про те, що пароплав — препоганий винахід. Він ніяк не міг пригадати, яке нині число. Дивився неуважно, як великі чорні джмелі із золотими спинками й короткими крильцями гули, залазячи в шпари стіни. Одного вечора, перед тим, як лягти спати, Дерюшетта зачиняла вікно. Ніч була темна, хоч в око стрель. Раптом Дерюшетта нашорошила вуха. В непроникній темряві вона почула музику. На схилі горба, чи біля підніжяш замку Валль, а можливо, ще далі хтось грав на якомусь інструменті. Дерюшетта пізнала звук волинки і свою улюблену мелодію Славний Данді, але нічого не зрозуміла.