Показали йому, між іншим, цю пожежну драбину і кажемо: "Бач. Ми по ній часто на дах лазимо. Цікаво звідти на місто дивитися. Ти, либонь, не вилізеш?" Обманювали, звичайно, – ніколи не лазили – боялися. А він подивився, зітхнув тяжко і серйозно так промовив: "Еге, не вилізу. На дерево вилізу, а туди – ні. Боязко. Вб’юся…"
"Хе, – зневажливо пхекнув Митька. – Що – дерево! На дерево всякий дурень вилізе!"
Хоча, правду кажучи, ми й по деревах тоді лазити не вміли.
А ввечері Аристарх Іванович розповів нам, що у Вані великегоре. Тиждень тому в один день він втратив одразу батькай матір. Батька заарештували і заслали на каторгу, а матір козаки на смерть затоптали кіньми. Тому Аристарх Іванович і забрав Ваню до себе, бо, крім нього, з рідних у Вані нікого не лишилося.
Ми не знали, куди подітися від сорому за свої дурні й жорстокі жарти та глузування.
І потім довгоне наважувалися говорити з Ванею.
Та минув якийсь час, і Ваня сам перший заговорив з нами. Ми з радістю прийняли його у свою компанію.
Як тільки могли, ми намагалися відвертати Ваню од його сумних думок. І, щоб загладити своє колишнє ставлення, тепер часто, інколи по-хлоп’ячому невміло, показували його зверхність над нами. Він іноді помічав це і лише сумно посміхався. А ми – зніяковіло примовкали…
Незабаром ми здорово подружили.
Була у Вані одна особливість. Коли він бачив військового – солдата чи офіцера, все одно – він боязко здригався, втягував голову в плечі і ставав блідим як стіна. У нас було таке враження, що йому хотілося тоді сховатися, втекти… Очі його горіли страхом і ненавистю…
Ми спочатку дивувалися, а потім збагнули. Кожна сіра шинель нагадувала Вані той страшний день, який він хотів забути назавжди. Нагадувала свист нагаїв, відчайдушні крики, глухий тупіт кінських ніг по курній степовій дорозі… Нагадувала смерть. Ваня ненавидів і боявся військових…
Минуло кілька місяців. І ось одного разу, похмурим осіннім ранком, по Києву рознеслася чутка, що на Печерську в казармах повстали сапери.
Ми одразу хотіли бігти туди – дивитися. Але мене і Яшку не пустили батьки. Ваня не пішов "з нами за компанію" (щоправда, ми мали підозру, що він просто не хотів, бо – військові). Одному лише Митьці вдалося якось утекти з дому. Він обіцяв нам все розказати.
Півдня нудилися ми втрьох у мене в підвалі – навіть на подвір’я не можна було вийти. І раптом, приблизно о першій годині дня, до нас влетів червоний захеканий Митька і закричав: "Ідуть! Ідуть!.."
Не звертаючи уваги на крики моєї матері, ми прожогом кинулись на вулицю.
Вся Жилянська була заповнена народом. Люди юрмились на тротуарі і дивилися в бік Великої Васильківської. Звідти лунали гучні звуки оркестру і пісня.
Ми протовпилися вперед.
З-за рогу показалась юрба. Тут були не лише соддати, але й робітники і студенти. Вони йшли щільними рядами, пліч-о-пліч, і співали "Марсельєзу". Два оркестри поперемінно, не змовкаючи ні на хвилину, грали марш.
Попереду всіх, з оголеною шаблею, карбуючи крок, йшов маленький, зовсім ще юний, сіроокий офіцер. Як ми дізналися згодом, це був підпоручик п’ятого понтонного батальйону Борис Петрович Жаданівський, один з організаторів і керівників повстання. Нашу Жилянську після Жовтневої революції на його честь і перейменували на вулицю Жаданівського.
Між іншим, у перших лавах повстанців запав нам в око здоровенний вусатий солдат. Він був на півметра вищий від усіх, і, здавалося, що він не йде, а їде верхи. Вимахуючи своїм величезним, як довбня, кулаком, він щось голосно кричав. Але серед пісень і гомону слів не було чути.
– Оце дядечко! – прошепотів мені на вухо вражений Яшка.
Коли повстанці пройшли, всі люди рушили слідом за ними. Ми побігли вперед, пробралися до оркестру і пішли поруч з барабанщиком, урочисті та горді…
Натовп повернув на Степанівську і вийшов на Галицький базар. Потім рушив на Брест-Литовське шосе.
І раптом пролунали постріли, залпи. Поліція стріляла в повстанців. Вулицею мчали кінні козаки. Солдати, захищаючись, почали відстрілюватися. Люди кинулися врозтіч, ховаючись по дворах.
І тут ми знову побачили здоровенного солдата. До нього підскочив козак на вороному коні і полоснув по спині нагайкою. Солдат стрепенувся, миттю схопив козака за руку, стягнув з коня і кинув на землю. Потім, пригнувшись, щодуху побіг назад, в бік Галицького базару. Навздогін йому кинулися поліцаї.
Ми забилися у якийсь під’їзд і довго не могли віддихатися. Лише за годину прохідними дворами дісталися до свого дому.
Не пам’ятаю вже чому, але Яшка, Митька і я вирішили додому не йти, а заглянути спочатку до Аристарха Івановича. Здається, просто хотіли поділитися з ним своїми враженнями. Був він для нас все одно що друг.
Аристарх Іванович чомусь нам одразу не відімкнув. Ми навіть стурбувалися, чи не сталося з ним чого. Він уже кілька днів лежав хворий. На нозі в нього відкрилася рана. Аристарх Іванович рік тому повернувся з японської війни, і погано загоєні рани часто турбували його.
Нарешті він, мабуть, почув наші голоси і відімкнув.
Ми зайшли і від несподіванки завмерли біля порога. За столом, вже переодягнений у цивільне, сидів той самий вусатий солдат-велетень, якого ми щойно бачили на Брест-Литовському шосе. Він з недовір’ям, підозріло поглядав на нас.
– Не бійся, Кузьмо, говори! Це свої хлопці, –спокійно промовив Аристарх Іванович.
Виявилося, що Кузьма Олексійович, так звали солдата, був давнім, ще фронтовим товаришем Аристарха Івановича.
– Так от, – говорив він далі, – солдати й вирішили забастувати проти цього. Ми вимагали, щоб нас не посилали більше втихомирювати робітників та селян, щоб не примушували стріляти в своїх братів… Та, як бачиш, мирним шляхом цього не доб’єшся. Свинцем нас зустріли… Ну, нічого, – солдат потряс над головою своїм величезним кулаком, – ми цього так не залишимо. Ще поборемось, ще побачимо, чия візьме…
Ми слухали, затамувавши подих, і з захопленням дивилися на солдата. Ми не могли забути, як він кинув на землю козака – просто мов цуценя якесь… І ми ні на хвилину не сумнівалися в тім, що він переможе в боротьбі, про яку говорить.
А Ваня вперше після смерті матері лагідно, з любов’ю дивився на військового. І очі у Вані були великі, сяючі і радісні.