— А хтож порадить, прошу вас?
— Або Шевко з Закуття, або Михась.
Михася Розенштіфт боявся зачіпати. Післав гуменного за Шевком.
Так і так — каже гуменний прийшовши до Шев-ка,— пан касієр кличе вас до двора.
— Кличе? Ов! добре, що ще поліцая за мною не післав... Скажи, небоже, свому панові касієрові, що він є дурень... йому до мене акурат така дорога, як мені до нього.
Гуменний зміркував свою похибку і старався направити ЇЇ.
—. Та я хотів сказати, що пан касієр просить пана до двора, щоби порадитися за той вчерашний напад хлопів...
— Най іде радитися до рабіна! Я в те не мішаюся. Найби був хлопам не вривав з платні, то булиби його не чіпали. Ще дурні хлопи, що не випарили...
— Та бо він тепер непевний з життям...
— Дітько його не візьме, коли йому вчера вязів не скрутили... Ну і що? маємо ставити йому варту під порогом? Най йому війт ставить.
— Війт казав, що не хоче до того мішатися.
— А нам шляхті яке діло? — 3 Богом, небоже! Розуміється, що гуменний не повторив перед жидом всего, що сказав Шевко... Не прийде тай годі.
Треба було поговорити з Михасем, але той також не прийде...
Жид натягнув атласовий жупан, взяв шабасову шапку і вибрався до рустикальної громади, де мешкав Михась. Йшов туди, де найменше міг з людьми стрінутися.
Михась щойно приїхав з поля полуднувати. Про жидівську пригоду чув від людей. Як побачив тепер жида на подвірю догадався зараз, чого він хоче.
Жид ввійшов до хати, звитався. Михась попросив його сідати. Жид розповів за чим прийшов.
— Що мене те все обходить і нащо мені в те мішатися? От бачите, я сиджу між самими хлопами. Чи можу я з ними зачіпатися? можу я ставати проти громади? А правду кажучи, вони таки мали рацію. Що обіцялося, треба заплатити. Ви хотіли поуривати хлопам по кілька нових, а то сума. Я вам того не раджу ніколи робити, бо й пес не вийде до вас на лан, не то чоловік.. Тут хлопи завзяті і не дадуть собі в кашу дмухати...
— Най би були мене позивали...
— Позивали! На що їм позивати, коли собі самі зробили справу...
— Вони мусять сидіти в криміналі за той ґвалт і за рабунок... Вони тридцять ренських самими дрібними розсипали і розікрали...
— Я там на тім не розуміюся, чи за таке кримінал, чи ні, але як зайдете собі з ними в кримінальний процес, то раджу вам: не вертайтеся до села... А друга річ: дайте мені спокій, я в те не хочу мішатися. По мойому люди мали рацію.
— Ви, пане Тарасович не можете мені забути того, що між нами було... бо нещиро мені радите... вибачте мені...
— Пане Розенштіфт! Як ви те забули, що тоді між нами було, то я певно забув, а моя рада най-щиріша в світі. Впрочім, чого ви мене радитеся? Чи я коморник? Таж ви з міста. Там маєте учених, адвокатів... Щож вам такий простий шляхтич, як я, може порадити? Або я знаю? Може я акурат зле раджу...
— Мені про що інше ходить — сказав на те Розенштіфт.— Видите, мій пан посесор, пан Хаїм Ро-зенбуш, то дуже гострий чоловік. Він, як довідається, то готов собі Бог знає що на мене погадати і з служби мене нагонити, бо він того всего не розуміє. Тож я хотів взяти з собою якого поважного чоловіка з села, аби йому те все розтолкував...
— Так воно? То ви на власну руку і для себе хотіли тих кілька крейцарів від хлопів "ушпару-вати"? Ні вибачайте вашеці, я в таке не мішаюся!
— Бійтеся Бога, порадьте мені!
— Я раджу дати тому всему спокій і не пускатися більше на таку спекуляцію...
— А тих тридцять ренських має пропасти?
— Може ще що на стерні визбираєте, а решта пропало. В такім "гиндлю" все бувають втрати...
За той час, як Михась розмовляв з жидом, Юзьо частенько заглядав з алькиря. Його очі світилися злобою — і Михась догадався, що хлопець задумує щось недоброго і щось собі шепнув з Стефаньом...
Як йно жид вийшов з хати, Михась кинувся за хлопцями. Вони оба стояли за плотом в буряні і щось держали в руках.
— Що ти маєш оден з другим? — питає Михась підходячи до них.
— Сикавку.
— А, лямпарти якісь!
Михась взяв сикавку в руки. Вона була довга з на пів сяжня, призначена до вогню. З сикавки цідилася гноївка.
— Що ви хотіли з нею робити?
— Ми хотіли жида сполокати,— каже Стефаньо, що був сміливіщий до батька.
— Та за що?
— А чому він Юзя бив?
— То ти Юзик, того ще не забув? — і Михась погрозив йому пальцем.— Мало тобі того, що він від мене набрав?
"Шляхотське завзяття! — подумав Михась,— не може обиди забути".
Жид справді послухав Михася і сидів тихо. Але люди не хотіли йти на роботу до пишневецького двора. Трохи не пропало все на ниві. Довідався про це посесор, приїхав з Самбора, висварив касієра і приняв ще одного економа христіянина Кручин-ського. Розуміється, що жниво коштувало їх до-роще.
XII.
Юзьо освоювався з своїм новим положенням. Тямив, що інакше бути не може. Хоч любенько згадував колишні щасливі часи, мусів таки робити, що батько казав.
Робота погонича була найлекша, яку міг для нього батько знайти. Були й богато тящі. Правда, не посилав його батько з робітниками полоти, бо то дуже нудна праця, і дозволив йому той час погуляти, але в сінокоси таки мусів громадити сіно, стягати копиці, возити. В тій порі прийшлося нераз ночувати під голим небом на левадах, бо сіножати були далеко від села і шкода було гаяти час на мандрівку до села і назад.
Міхаліна спротивлялася тому, тай стара тітка, що ще жила у Михасів, просила за хлопцем, але надармо.
— Та це ще дитина,— говорили вони,— таке делікатне... де воно може спати на дворі?
— Саме тому, що делікатне, буде спати на дворі! — відрубав Михась.— Який з нього буде шляхтич, колиб не екав ніколи під голим небом?
— Та то аж за каналом... Бійся Бога, йому може що злого притрапитися.
Михась всердився:
— Говорите, як діти. Там їде осьмеро людий наших, будуть ще сусіди, то вовк його не з'їсть...
Не помогло нічого і Юзьо вибрався за канал. Що днини мали їм висилати їду наймичкою. Юзьо був рад з того, бо ще не ночував в полі, а малий Стефаньо навіть завидував йому.
Вибралися під ніч. Впрягли до воза коні, наклали граблів і що потреба. Другі коні вели парубки і гайда в дорогу! Міхаліна, вихована в дворі, хотіла Юзеві дати усю постіль, та батько не дозволив на те. Ледви встромила до воза потай чоловіка малу подущину, щоби Юзя в голову сіно не гризло... Юзьо скочив на віз і поїхали.