Старий слуга, звиклий покірно виконувати щонайдивніші бажання своїх панів, підкорятися найчуднішим примхам, мовчки скинув з себе шапку та пальто — із сльозами на очах вийшов.
Поїзд рушив знову, наближаючись до кордону.
Тоді графиня Марія звернулась до свого подорожнього товариша:
— Ці речі для вас, добродію. Тепер ви Іван, мій слуга. Одна лише умова: ніколи зі мною не говорити — чи то щоб подякувати, чи з іншої якої причини, однаково.
Незнайомий мовчки вклонився.
Невдовзі спинилися знову, і до вагона ввійшли службовці перевіряти пасажирів. Графиня подала їм документи і, показуючи на чоловіка в кутку вагона, промовила:
— То мій слуга Іван. Ось його паспорт.
Поїзд пішов далі.
Цілу ніч вони були тільки вдвох у вагоні — і ні слова за весь час не промовили.
Вранці, уже на якійсь німецькій станції, невідомий вийшов. Спинившись у дверях, він сказав:
— Пробачте, пані, що я ламаю свою обіцянку. Я позбавив вас слуги, отже, повинен би стати на його місце. Чи не треба вам чого?
Вона холодно відповіла:
— Коли ласка, покличте мені покоївку.
Він вийшов — і незабаром зник.
Виходячи на деяких станціях до буфету, вона щоразу помічала, що він здалека пильно на неї дивиться. Так прибули вони до Ментони.
II
Доктор якусь хвилину помовчав, а тоді повів далі:
— Одного дня, коли я приймав у себе в кабінеті пацієнтів, увійшов якийсь високий чоловік і промовив:
— Докторе, я до вас розпитати, як здоров’я графині Марії Баранової? Я з приятелів її чоловіка, дарма що вона мене не знає.
Я відповів:
— Здоров’я її в безнадійному стані. їй не вернутись уже до Росії.
Тоді той чоловік раптом заридав, а потім підвівся і вийшов хитаючись, як п’яний.
Того ж таки вечора я сказав графині, що якийсь чужинець заходив до мене довідатись про її здоров’я. Зворушена графиня розповіла мені історію, котру ви оце щойно чули, а тоді додала:
— Я не знаю зовсім цього чоловіка, але він ходить за мною, як тінь, я стрічаю його щоразу, коли тільки вийду на вулицю. Він дивно якось дивиться на мене, проте ніколи ні слова не говорить.
Подумавши трохи, графиня додала:
— От і зараз, я певна, він у мене під вікнами.
Вставши з канапки, вона відслонила фіранки на вікні.
Справді, той самий чоловік сидів на садовій лавці і дивився на вікна готелю. Помітивши нас, він устав і пішов не оглядаючись.
Отже, я був за свідка дивної й сумної речі — кохання двох не знайомих між собою істот.
Він любив її любов’ю врятованого від смерті звірятка, любив без краю віддано й вірно. Щодня заходив до мене й питав: "Як там вона?" — певний, що я догадуюсь, про кого саме мова, і гірко плакав довідуючись, що вона дедалі підупадає на здоров’ї.
А графиня казала мені:
— Я тільки раз говорила з ним, з отим дивним чоловіком, — а мені здається, ніби знаю його вже років з двадцять.
Зустрічаючись із ним, вона відповідала на його уклін з поважним, чарівним усміхом. Вона була щаслива, я це бачив: хоч і покинута, хоч і на смерть приречена, жінка відчувала безмежне щастя від цього глибокого, повного шани, незрадливого кохання, такого чистого й поетичного, від цієї безмежної відданості. Проте, несхибно додержуючи своєї дивної постанови, вона нізащо не хотіла довідатись, хто він такий, заговорити з ним, відновити знайомство.
— Ні, ні,— казала вона, — це зіпсувало б нам усе. Ми мусимо залишитись одне одному невідомі.
Щодо чужинця, то з нього також був, очевидячки, якийсь дон кіхот, бо він не робив жодних зусиль наблизитися до неї і твердо виконував чудернацьку обітницю, дану колись у вагоні: ніколи з нею не розмовляти.
Не раз, хвора та немічна, вставала вона зі своєї канапки, підходила до вікна і відслоняла фіранку — подивитись, чи є він там, на своєму звичайному місці. Побачивши його нерухому постать на садовій лавочці, графиня з усмішкою на устах верталась на канапку.
Умерла вона вранці, о десятій. Я саме виходив з її готелю, як він, стурбований, підбіг до мене. Він знав уже сумну новину.
— Я хотів би її побачити… одну хвилину подивитись… — мовив він.
Я взяв його за руку і вернувся разом з ним до її кімнати.
Опинившись перед ліжком померлої, він припав до її руки безконечним поцілунком, — потім вибіг, як безумний.
Лікар знову замовк, а далі додав:
— Оце, справді, найдивніша з пригод у дорозі, яку я тільки знаю. Чудні-таки бувають безумці на світі. Котрась із присутніх жінок тихенько озвалась на те:
— Вони… оті двоє… не такі були безумні, як ви гадаєте… Вони були… вони були… — і урвала, зайшовшись плачем. Щоб заспокоїти її, заговорили про інше, — і так ми й не дізналися, що саме хотіла вона сказати.