— А як тебе кінь забоїться, Дмитрику, та втече? — спитав Петро Семенович.
Дмитро образився.
— Ви думаєте, якщо я бачив коней лише на картинках та в кіно... Вам добре, що ви і тато виросли серед коней... Тату, от дай мені лише коня!
Я підняв зі столу трубку.
— Алло! Олексійовичу, де це ви пропали?
— Хто там у вас зранку стрілявся?
— Та лампочка впала зі столу і лопнула.
— Що ж це ви так необережно?
— Та купив учора лампочку на 220 вольт, бо в мене присліпувата і жовта, хотів було вкрутити, поклав на стіл... Ви, Олексійовичу, абсолютно невірно мене зрозуміли: я хотів сказати, чи давати розпорядження про підготовку товарняка для транспортування кавалерійського полку, чи давати, розумієте, да-ва-ти. По-моєму, я без вас, без вашої зі мною згоди ще ніколи...
— Добре. Люди снідають?
— Снідають. Я дав вказівку відкрити їдальню на дві години раніше: вареники з капустою, свіжі огірки, сметана, творог. Меню склав особисто. Калорійність.
— Дуже добре. "Швидкою Настею" ми забезпечені. Роботи не
буде.
— Якою "Настею", як "не буде"?
— А те, що люди після вашого меню — вареників з капустою, свіжим огірком і молоком — не будуть вилазити з кущів, тримаючись обома руками за штани. А зверху грітиме довгождане сонечко.
— Ви що, справді?
— Ви снідаєте в хазяйки?
— Так.
— Жаль.
— О-о-ов,— заскреготав зубами директор,— послав же мені бог такого режисера! І за які такі гріхи мені таке наказаніє!.. Олексійовичу, автобуси за масовкою пішли, самосвал за щебнем послав, актори на гримі, оператор, художник і генерал ідуть до вас...
Довго думало, боялось, роззиралось за хмарою по краях, але — зійшло. Вимоклі сільські собаки, що вже і забули, яке воно — те сонце, спершу завищали на нього не своїми голосами і поховалися хто де. Сонце зійшло хоч несміливо, якось боком, погнуте, рябе і несерйозне, але — зійшло. Було воно забите, затуркане, видно, ішло воно здалеку до нас, горобці косо поглядали за ним над жоржинами: зійшло, чи обманює, чи, може, знову впаде у дощ?
— Якщо випогодиться,— з таким сонечком не навоюєш,— сказав Микола Іванович.
— Цього разу, Миколо Івановичу, ми його прив'яжемо! Поїхали на оборону!
Внизу, між обороною і кіньми біля струмка у долинці біліли чисті вимиті спини автобусів. З автобусів виходили робітники. Асистенти просили їх, щоб вони забирали з автобусів і свої авоськи з харчами, бо ці автобуси мали знову бігти в Одесу по нові партії. Робітники, очевидно, знали, що їхні заводи вже виконали план до Жовтневих свят, а тут через три дні і самі свята, а тут ще в кіно позніматись, байдики побити — настрій у робітників був незастояний і рухливий. Біля струмка з широких фанерних ящиків костюмери видавали їм білогвардійське обмундирування, далі стояли ящики зі зброєю. Під'їздила своїм ходом і мореходка, за нею з піснями — зранку! — теж своїм ходом наближалися і санаторники.
З-під брезентових дахів вийшов на розминку кавалерійський полк. Всі задивилися на його пружні високі ноги, на качанисті торси кавалеристів. Полк пішов шагом, потім риссю, перейшов на алюр... а де ж це мої коні?
Я ще раз уточнив з піротехніками схему вибухів, де закласти димові шашки, як задиміти автомобільне шосе. З Миколою Івановичем уточнили, де розставити рації, і я знову пішов на оборону.
На возах сиділо душ п'ятдесят, одягнених вже як треба, дядьків — вони приїхали з колгоспів вдосвіта — моє військо, мої воїни, червоні козаки.
— Добрий ранок.
— Доброго здоров'я...
— Щось вас малувато...
— Та скільки вже є... Я запитав директора:
— В чому справа?
— А ви спитайте своїх асистентів.
— Спитаю.
— Та не приїхало їх більше, от і все. Колгоспи не відпускають. Бачите, вони колгоспам самим треба, буряки на полях... домовлялись... От дисципліна! 3 такою дисципліною волам хвости...
— Справді, а де воли? — запитав я директора.
— А он пасуться.
— Де?
— А он...
— Де? Не бачу.
— Та он же за скіфською бабою.
За скіфською бабою на пригорку паслося двоє червоно-степової масті бичків з ріжками, як кулькові ручки.
— Хто їздив за ними в Молдавію?
— Мій заступник...
— Покличте його сюди.
— Та немає там інших волів!—зірвався директор.— Оце тільки такі і є! Де вам узяти в наш час степових круторогих!
Дядьки на возах засміялися.
Під затесаними, вкопаними в землю оборонними кілками зупинився "рафик" — приїхали артисти. Я пішов до артистів. Свіжі, виспані, неметушливі, вони вийшли з "рафика" і ніжно дивилися на сонце, як на свого колегу.
— Добрий ранок,— сказав я.— Бачу, що сьогодні я вас гризти не стану, бо, сподіваюся, буде ні за що. Вправлюсь з масовкою, покажу вам мізансцени. Пізніше.
Настрій режисера — настрій актора: це вже закон. Якщо ти сам чимось роздратований, невдоволений, буркотливий, прискіпуєшся по дрібницях або, не дай бог, невпевнений в чомусь в собі — хана. Актори переймаються тобою миттєво, відразу ж, і тоді все розповзається, не слухається, тече самопливом, і зібрати його докупи, до цілого, воєдино — майже неможливо.
— А де ж наша головна? — запитав я.
— В "рафику". Плаче. У неї цієї ночі заболів зуб — і в неї опухла щока...
Я кинувся в "рафик". Головна героїня і лікар, що робив їй якусь примочку до щоки, подивилися на мене ну такими навпроти сонця очима, що мені стало жаль не тільки їх, а й себе... З такою щокою зйомка була під загибеллю.
— Олексійовичу,— в дверях "рафика" стояв оператор.— Вийди і глянь на лиман.
Це був не лиман. Це було щось інше. Я звик до сірого водяного полотнища, пришитого до сірого неба вдень і вночі дощами. Всі ці тижні і дні лиман лежав байдужий і німий в скупих і голих глиняних берегах, думаючи свою осінню думу... Сьогодні ж, тепер, в цю годину, під несміливим роззирканим сонцем внизу, під обороною, цвіло, горіло, займалося густо-червоним до найчистішого синього, тріпотіло бурштиново з малиновим і знову червоно-срібне, срібно-бузкове, агатово-оранжеве фантастичне видиво, диво, марево, сон! Далекі глиняні береги, береги ближні, повітря, і дядьки на возах, і скіфські баби, і ми біля "рафіка" освітилися таким немислимим виграванням кольорів, що я, грішним ділом, подумав: варто було кваситись, жити, пріти під оцими дощами, аби побачити таке свято землі, води, неба і сонця!