— Переслідує, Сесіл...
— Ні, мем, міс Гейтс, тут так написано... отож старий Адольф Гітлер гониться за євреями, кидає їх за грати, забирає все їхнє майно, нікого не пускає за кордон, а всіх слабоумних відсилає туди, звідки вони не повертаються...
— Як це "слабоумних"?
— Я так розумію, міс Гейтс, що в них просто не вистачає розуму, щоб самим повернутися назад, адже вони слабоумні. Гітлер добирається і до напів'євреїв, тримає їх під наглядом, щоб, бува, не завдали йому якоїсь шкоди, все це, я гадаю, недобрі діла. Такі мої поточні події.
— Молодець, Сесіл,— сказала міс Гейтс.
Задоволений Сесіл повернувся на своє місце.
На задній парті хтось підняв руку.
— Як це він може зробити?
— Хто? І що саме зробити? — терпляче запитала міс Гейтс.
— Гітлер... Як він може кинути за грати так багато людей? А де ж уряд? Невже його не можна спинити?
— Гітлер сам уряд,— сказала міс Гейтс і вирішила, скориставшись з нагоди, активізувати урок. Вона підійшла до дошки і написала великими друкованими літерами: ДЕМОКРАТІЯ.
— Демократія,— прочитала вона.— Хто знає, що означає це слово?
— Ми,— обізвався хтось.
Я теж піднесла руку, пригадавши лозунг, який Аттікус колись пояснював мені під час виборів.
— Джін Луїзо, як ти розумієш це слово?
— Рівні права для всіх, нікому ніяких привілеїв! — процитувала я.
— Правильно, Джін Луїзо, молодець.— Міс Гейтс усміхнулася. Потім перед словом "демократія" вона написала великими друкованими літерами "У НАС".— А тепер усі разом скажіть за мною: "У нас демократія".
Ми сказали.
— Саме в цьому й різниця між Америкою та Німеччиною,—пояснила міс Гейтс.— У нас демократія, а в Німеччині — диктатура. Дик-та-ту-ра,— наголосила вона.— Ми в своїй країні нікого не переслідуємо. Переслідувати інших можуть тільки люди, які не позбулися забобонів. За-бо-бо-ни,— вимовила міс Гейтс чітко.— Євреї — чудовий народ, і я не розумію, чому Гітлер іншої думки про них.
— Міс Гейтс, а як ви гадаєте, чому не люблять євреїв? — запитав хтось допитливий з середини класу.
— Не знаю, Генрі. Вони корисні члени суспільства, в якій би країні не жили, більшість із них глибоко релігійні люди. Гітлер хоче знищити релігію. Можливо, через те він їх і ненавидить.
Підвівся Сесіл.
— Я, звісно, до пуття не знаю,— озвався він,— але кажуть, що вони міняють гроші і таке інше, так за це ж не можна переслідувати їх. Вони ж білі, правда?
— От коли ти підростеш і навчатимешся в середній школі, тоді дізнаєшся, що євреїв переслідують з незапам'ятних часів, їх навіть вигнали з власної країни. Це одна з найсумніших сторінок історії... А тепер перейдемо до арифметики, діти.
Мені ніколи не подобалася арифметика, весь урок я просиділа, дивлячись у вікно. Подумала, що тільки один раз мені довелося бачити Аттікуса по-справжньому сердитим — коли Елмер Дейвіс розповідав про Гітлера. Аттікус роздратовано вимкнув радіоприймач і сказав "тьху!". Я його запитала якось, чого його так дратує Гітлер.
— Бо це маніяк,— відповів батько.
Ні, так не годиться, міркувала я в той час, як весь клас розв'язував приклади. Один маніяк і мільйони німців. Чому б не посадити його за грати замість того, щоб самим там сидіти. Щось тут не так... треба спитати Аттікуса.
І я запитала, проте він сказав, що сам до пуття не знає.
— Але ж ненавидіти Гітлера — це добре?
— Не в цьому річ,— сказав він.— Взагалі це не добре, коли людина ненавидить людину, хто б вона не була.
— Аттікус,— сказала я,— все-таки я не розумію. Міс Гейтс казала — жах, що цей Гітлер там робить, вона аж почервоніла, коли розповідала...
— Це зрозуміло.
— Але ж...
— Але ж що?
— Та нічого...
І я пішла, бо не знала, як розповісти Аттікусу, що в мене було на душі, сказати словами те, що я відчувала. Може, Джем знає. На шкільних справах він розуміється краще, ніж Аттікус.
Джем був стомлений, бо цілий день носив воду. На підлозі біля ліжка стояла пляшка від молока, валялися бананові шкуринки, він ум'яв не менше як дюжину бананів.
— Ого, стільки з'їсти! — здивувалася я.
— Тренер каже, що коли за рік наберу двадцять п'ять фунтів, то вже зможу грати,— пояснив Джем.— А так найшвидше набереш.
— Якщо тільки тебе не занудить. Слухай, Джем, я хочу тебе запитати про одну річ.
— Питай.— Він одклав книжку і випростав ноги.
— Міс Гейтс — добра людина, правда ж?
— Непогана,— відповів Джем.— Я колись учився в неї, нічого.
— Знаєш, як вона ненавидить Гітлера?
— Що ж у цьому поганого?
— Розумієш, сьогодні вона розповідала нам, як жорстоко Гітлер поводиться з євреями. Джем, переслідувати людей, кого б то не було,— це ж несправедливо, так? Навіть думати про кого-небудь зле — негарно, правда ж?
— Ну, звичайно, Всевидько. Що за муха тебе сьогодні вкусила?
— Розумієш, коли ми тоді виходили з суду, міс Гейтс... вона саме спускалася східцями попереду нас, ти, певно, її не помітив... вона розмовляла з міс Стефані Крофорд. Я чула, як міс Гейтс сказала — пора їх провчити, зовсім розперезалися, скоро, чого доброго, захочуть одружуватися з білими. Як же так можна, Джем, вона ненавидить Гітлера, а сама погано думає про своїх людей...
І тут немов щось найшло на Джема. Він спочив з ліжка, схопив мене за комір і почав трясти.
— Я нічого більше не хочу слухати про той суд, чуєш? Це хочу! Зрозуміло? Жодного слова про суд! Чуєш? А тепер геть звідси!
Я так здивувалася, що навіть не встигла заплакати. Тихенько вийшла з кімнати і ще тихше причинила двері, щоб не розсердити його знову. Раптом я відчула, що стомилась, і мені захотілося до батька. Він був у вітальні, я підійшла до нього і хотіла залізти йому на коліна.
Аттікус усміхнувся.
— Ти вже така велика, що й не вмістишся на колінах.— Він пригорнув мене до себе і сказав тихенько: — Не треба сердитися на Джема, Всевидько. Йому тепер нелегко. Я чув, як він на тебе нагримав.
Потім Аттікус сказав, що Джем весь час намагається про щось забути, щось скинути з себе, але поки що це йому не вдається. Та нічого. Мине час, і він у всьому розбереться, зможе спокійно міркувати над тим, що тепер його мучить. Джем знову стане самим собою.
РОЗДІЛ XXVII
Аттікус мав слушність: усе поступово вляглося. Мейкомб жив своїм неквапливим, розміреним життям. Тільки в середині жовтня сталися дві незначні події, які безпосередньо стосувалися двох наших городян. Точніше, не дві, а три події. До нас, Фінчів, вони прямого відношення не мали, проте якоюсь мірою торкалися нас.