Одне слово, геть-чисто вам усе, що є, і що було, і що буде в світі, на світі й під світом…
От ви зараз держите "Всесвіт", перегортаєте його, читаєте й думаєте: "Просто собі журнал, та й вже!"
І, прочитавши, накриваєте миску з сиром…
Ото-то ж бо й є, що не просто…
Ви так самі собі подумайте. Молоде іще воно, отой "Всесвіт", молодюсіньке…
Ну скільки, по-вашому, йому? Не вгадаєте?
Так я вам і скажу: йому всього місяців зо три балачок, та два тижні блакитно[39]-іволгінсько[40]-плахтійської[41] пропасниці… І все!
Дитинча, як бачите…
А зверніть ви на його увагу.
За такий час отакого з усього світу та набратися…
І у Форда u Детройті, аж у штаті Мічіган у Північній Америці, побував на святі випуску десятимільйонного автомобіля…
І в Донбасі "власними руками" два мільйони "чорного золота" видобув…
Заодне вже проїхався на першім у Донбасі трамваї…
І про Київську художню виставку не забув…
Звідти стрибає знову у "країну чорного й білого"…
Потім на "Українські планіри" сідає і планірним спуском і в Німеччину, і в Польщу, і в Англію, і у Францію…
І Всеукраїнський учительський з'їзд — він парад приймає…
З'явилися лами в Лондоні — він уже за ними летить, язиком причмокує.
І по радіо фотографується, і на Содовім кар'єрі шипучку п'є…
За Чемберленом, — де той антирадянський фронт організовує,— наглядає… І за Ерріо стежить.;. І домни в роботу пускає…
Спорт?! Він і в футбол, і в гандбол, і гирі підкидає, і в бокс б'ється, і на коньках женеться, і марафонською бігою 10 000 метрів біжить. І не захекується…
Прибіг на старт, — так, думаєте, одпочиває?..
Ще б пак!
Ні, голубчики, не відпочиває, а зразу за шахи…
І "мат" королям робить…
З 60 000 чоловіка люду зразу грає…
А Капабланка з таким числом заграє?!
Хай спробує!
Пограв у шахи — шаради вирішує, над ребусами голову крутить, за задачі береться… І в театр летить! І на заводи біжить! І вірші пише! І оповідання строчить!
А ви ж не забувайте, що йому ж місяця ще немає: маненьке ж воно, манюсіньке!
Що ж з його буде, як він виросте?
Та всесвіт у нього буде як на долоні!
Отак: розкриє долоню — і все в його перед очима…
Аж страшно!
ЩО ДОБРЕ — ТО НЕ ПОГАНО!
Сидів я В кімнаті. Сидів і дивився на полицю з книжками.
І раптом у мене дротом волосся д'гори п'ястися почало… І очі витріщилися… І мороз поза шкурою пішов… І остовпів я й прикипів до стільця тулубом своїм радянським.
"Вишневі усмішки" мої чхнули, розсунули книжки, підвелися, стали сторчака, кивнули палітуркою, підморгнули обкладинкою:
— Доброго ранку!
— Дрдрдрастуйте! — кажу.
— Поздоров мене! Гменинниця я. Три роки, як у "Книгоспілці" видалася я. З ювілеєм поздоров!
— Здорздорздоровлю!
— Та ти не бійся. Можна ж мені хоч у такий день, як трирічний ювілей мого видавництва, по душах з тобою побалакати?.. Хіба тобі не цікаво знати, як нам жилосябулося та як нам розповсюджувалося?
— Цікаво…
— Ну, то слухай…
— Слухаю…
— Як продав ото ти нас 1922 р. у "Книгоспілку", так "Книгоспілка" ще тоді щойно на ноги спиналася. Квола ж вона тоді була, глянути ні на що було. Подумали ми тоді: "І куди ото він нас загнав?" Дев'ять периферійних книжкових крамниць і майже на 270 тисяч…. Та такого майна, що ні на базар, ні з базару. Ніхто й дивитися не хоче. Гірко було перші часи. Видалися ми — продаватися б нам: нема де продаватися! На село б двинутись — нема куди двигатися.
Повіриш, мишей уже почали благати: "Та поїжте нас, щоб хоч не мучитися. Лежиш у коморі: палітурки болять, шпагат у плечі пов'їдався, сторінки позлягалися. Нема чим дихати…"
Коли так за кілька часу дивимося — беруть нас. Запаковують і по крамницях… Там крамничка… Там крамничка… По руках пішли… Що вже те видавництво робило — не знаємо, а тільки бачимо, що вже нема нас по коморах… Уже розрізують нас, читають нас, глечики нами накривають… Уже ми розійшлися… Вискочили… Це —1923 року. А з того часу й пішло, й пішло. Уже біля нас і різних товаришів цілих 137 назв (а спочатку було тільки 26!). Уже й примірників — півтора мільйона… Уже ми як розстелимося на полицях — так є на що й глянути. Уже в правлінні бухгалтерія цокає, уже векселі літають, як мухи, уже інструктори, відділи, підвідділи, вже чай розносять, уже навіть котлети на рукописах у правлінні лежать!.. Та до того, брат, дійшло, що 1925 року біля трьох Мільйонів примірників нашого брата на світ божий із "Книгоспілки" вилетіло. Ловко?
— Не погано!
— Уже ми по 81 крамниці розлітаємося… Уже на селах 3000 кооперативів нас продають.
— От здорово! Так що ви тепер живете, поспівуєте?
— Та живеться, сказать, нічого. От тільки…
— Що "тільки"?
— На Донбас не продеремось. На Чернігівщину не пускають.
— Хто не пускає?
— "Місцеві умови"!..
— Що таке за штука "місцеві умови"?..
— Чорт його знає, що воно за штука ті "місцеві умови", а не пускають. Поткнулися до Луганського, поткнулися до Бердянського, до Артемівського, до Слав'янського сунулися — не пролізеш…
— Та чого ж не пролізеш?..
— Та отак не пролізеш, і квит… "Місцеві умови". Та в голову, очевидно, місцевим адміністраторам вступили ті "місцеві умови" й не дають їм "правильно" думати… Тут криком кричать усі: "Книгу на село!", а там думають: "Піде книга на село, порозумнішає народ та й скаже тим адміністраторам: "А чим же ви, товариші, думали, що до нас книжки не пускали?" Ну й неприємність. Вони й не пускають.
— Ич, які хитрі! Ну, а як ви гадаєте: проліземо?
— Проліземо!..
— А так усе благополучно?..
— А так усе гаразд та добре!..
— Ну, вітайте ваше видавництво, кажу, з ювілеєм та перекажіть йому, хай велике росте…
— Хай!.. Хай!..