П'ють. Виговська встає з місця, йде назустріч Соломиоецькому й Зінаїді, цілує в руку князя, потім обнімає князівну й цілується
з нею.
Соломирецький. Поздоровляю тебе, кохана небого, на твоєму новому господарстві. Вибачай, що ми трохи опізнились в дорозі й не догнали твого поїзда, але не ми винні.
Зінаїда. Ніхто в світі не бажає тобі стільки щастя й долі, скільки бажаю я, моя дорога сестро! (Цілується з гетьманшею). Поздоровляю тебе на гетьманстві!
Виговська. Спасибі вам, мій дорогий дядечку, і тобі, моя дорога сестро!
Остап (придивляється до Зінаїди. Тихо). Одже ж не дурно слава про Зінаїдину красу пішла по всіх усюдах. Ой, яка ж вона пишна!
Христина (обнімає Зінаіду). Яка я рада, що ти прибула до Чигирина! Мені веселіше буде з тобою в Чигирині. Будемо вдвох гуляти, бігать по садку та пісень виспівувати. Знайдемо собі забавку та розвагу.
Беньовський. О, знайдете. (Поглядає скоса на Остапа). Тільки стережіться ви, панни, степових орлів: вони небезпечні для красунь. Ой, стережіться!
Христина. Авжеж пак! Ми з Зінаїдою зовсім в безпечності.
Беньовський. Моя гарна панянко! Не зарікайся заздалегідь. За своє серце не можна заздалегідь зарікаться.
Христина. А я зарікаюсь. А ти, серце Зінаїдо? Зінаїда (глянувши на Остапа). Я? Я?.. Христина. Та ти ж, а не я.
Зінаїда (тихо). Ох, який пишний цей сотник! Гарний, як намальований! (Голосно). Я так само зарікаюсь, вельможний пане Беньовський.
Беньовський. Глядіть лишень, щоб потім не каялись. Адже ж наїхали колись з Адамом Кисілем до Богдана шляхтянки панії й панни, та й... гм... степові орли позаманювали горлиць на степи,— не тільки паннів, але й заміжніх паній.
Христина. Ми не горлиці. Хіба ж в нас є крила?
Виговський. "Ой дівчина-горлиця — до козака горнеться..."— співають в пісні. Мабуть, горлиці, коли про дівчат так співають у пісні.
Остап. "А козак, як орел; як побачив, то і вмер". (Поглядає на Зінаіду; тихо). Боже мій! яка вона пишна. Неначе серед людей отут несподівано впала зоря з неба й осяяла цю світлицю і звеселила моє серце.
Беньовський. Хоч і поиємно й гарно нам у вас, але нам треба й честь знати. Чи правду я кажу, ясновельможний гетьмане? Я теперечки не посланець од ясновельможного нашого короля, а тільки гість. Падаю до ніжок ясновельможної гетьманші й прощаюсь з усім товариством. (Кланяється до обох гетьманш і до всіх загалом).
Виговська (вставши). Не навіки ж, пане Беньовський; не на довгий час! Ви ж в нас ще довгенько пробудете в Чигирині.
Беньовський виходить. Виговський випроводжає його до дверей.
Виговський. Час і мені дати спокій моїй дорогій гетьманші. Та в мене й діло є з вельможним паном Беньов-ським. А ти, молодий сотнику (до Остапа), зостанься та розважай молодих паннів.
Виходить. За ним виходить натовп козаків, що стояв коло порога.
ВИХІД 13 Ті ж самі без Беньовського й Виговського.
Христина (встає). Ой, як же я засиділась! Аж ноги потерпли. Коли б побігати або походить трохи. Тра-ла-ла! Тра-ла-ла! (Починає ходить по світлиці, приспівує).
Двірські панії. Овва! Христино! Схаменись! Це гарно!
Маруся Стеткевичева (говорить помаленьку й запикується). Отак вона все. Пустує та й пустує чи вдома, чи в гостях — все одно. В'юнка, як в'юн! Так тобі, мм... між пальцями й вислизне. Не слухає ні мене, ні батька. Я ж кажу... А! І в кого ти вдалася?
Христина. Я, мамо, вдалась в Христину Стеткеви-чівну, а не в вас.
Ганна Хмельницька. Та нехай пустує! Бігає та гоається, бо ще молоденька.
Христина (бере Зінаїди за рику). Ой. не люблю посиденьок на одному місці! Вставай, Зінаїдо, та трохи походимо по світлицях або ходім в садок. Моне вже бере нудьга. (Зінаїда встає). Тра-ла-ла! Тра-ла-ла!
Остап. Князівно! Ти чогось смутна та невесела: мабуть, тобі не сподобався наш Чигирин.
Зінаїда (оступається од його гоодо. Тихо). Які пишні, але страшні очі в нього сотника. Чогось я боюсь його чопних очей. (Голосно). Я, сотнику, ні смутна, ні весела. (Оступається од Остапа ще далі. Остап приступає до неї).
Остап. Ти, князівно, неначе боїшся нас, козаків; чогось все оступаєшся од нас.
Виговська. Пане сотнику! То вона вперше бачить козаків. Ти не подивуй її.
Остап. Мабуть, тобі, князівно, здається, що ти попалась в полон до татарської орди в Крим.
Зінаїда. Я татарської орди зроду не бачила, тільки чула про неї. Я, сотнику, зросла між іншим товариством. В нас на Литві люде... якось трохи ніби інакші.
Ганна Хмельницька. Поживеш, князівно, з нами, оговтаєшся, призвичаїшся, то й до нас звикнеш.
З і н а ї д а. Тут якісь інші люде. Все тут якось не по-нашому. (Тихо). Що це зо мною починається? Цей сотник неначе навів на мене чари: і боюсь його, і не можу одвести од його очей. В його очі неначе горять. (Сідає поруч з Виговською, обнімає її й схиляє голову на її плече).
Виговська. Ти, сестро, втомилася в дорозі?
З і н а ї д а. Ні, моя дорога сестро! Я приїхала на нове місце; скрізь бачу нових людей; заїхала з Полісся в якийсь інший, чужий для мене край, і чогось... несподівано на мене находить ніби смуток. Чогось я згадала несподівано наш палац на Поліссі, згадала свою небіжку матір, неначе побачила її отут перед собою, і мене несподівано взяв жаль, аж коло серця стисло. Чогось смуток найшов на мене.
Ганна Хмельницька. Може, це з пристріту або з очей... Це буває: на тебе одну дивились усі, зирнули усякі очі, а з людських очей... усяково буває.
Подарицька. Що правда, то правда. І зо мною це траплялось. Як хто на мене пильно та довго дивиться, то зо мною стає ніби пристріт.
Лговська й Павловська. І зо мною буває так само. Я боюся пильних гострих очей! На князівну всі зиркали очима і, певно, наврочили її.
Виговська (до Зінаїди). Буває й з пристріту. Але заспокойся, моя дорога сестро. Навіщо ти думаєш в такий веселий для мене день за все сумне та невеселе.
Остап. Думай, князівно, про що веселіше, бо в твоїх очах блищать вже сльози.
Христина (бере за руку Зінаїду). Вставай лиш, Зінаїдо, та підемо подивимось на Богданові світлиці, на його дорогі скарби: на пістолі, на турецькі та дамасські шаблі та на срібний й золотий посуд. Я вже їх раз тут бачила. Там так собі й осипані коралами та діамантами. (Зі~ наїда встає).