Ми зайшли до панотця. Панотець ще молодий, але розумний, учений, привітав нас дуже радо й щиро. Дом священика чималий, побілений всередині, тільки стеля з ялинових дощок не побілена. Обстава, одначе, убога: панотець дістає од скарбу і з поля ледве 200 ринських. Яко целебс (він вийшов із семінарії в Римі), панотець кохається в науці, має повну шафу книжок італіянських, німецьких та латинських. Розмова йшла більше вчена, наукова. Панотець умів говорити і був радий при нагоді поговорити. Добродій все перебивав його розмову:
— Панотченьку. Це все добре, але не в тім діло. Треба, щоб ви заснували читальню для селян. Ваша парохія стоїть на краю Руси. Треба, щоб ви вдержували в селі віру й руську народність. Ставте муровану церкву, а на тім крайнім шпилі, де границя Руси, поставте муровану каплицю.
Мені здається, що добродій Б. казав правду: хоч на муровану церкву треба багато грошей, але читальню заснувати не так трудно, аби була добра воля.
Закусивши, що Бог послав, ми довго ще сиділи та балакали, поки не стало вечоріти. Ми попрощалися і пішли вулицею. Панотець проводив нас. Коло однієї великої хати ми вгляділи маленьку пасіку. Там у маленькому садочку стояло з десяток вуликів бджіл. Ми зайшли в пасіку, а потім і в хату. Хата була дуже просторна, нова й світла. Щілини між круглими колодками були зашпаровані й замазані білою глиною. Ці білі смужки по стінах трохи звеселяли сумні червонуваті стіни. В хаті було доволі чисто. На здоровому мисникові видно було кілька фарфорових тарілок та стаканів. Молодиця привіталась до панотця. Вона була здорова на виду й свіжа, що мене аж здивувало. Чоловік був молодий і не убогий: він мав пару коней і фурманував в Щавниці, возячи гостей по гарних околицях на прогуляння і екскурсію. Вже сонце стало надвечір. Ми, балакаючи, ще заглянули в одну хату. В хаті лежала на ліжку молодиця й стогнала.
— Чи ви слабі, тітко? — питаю я.
— Гей!
— Що ж у вас болить? Чи шлунок, чи голова?
— Гей... на ярмарку... ой, ой, ой!
— Що на ярмарку? Може, коні понесли та перекинули воза? Може, вас покалічило? — питаюся.
— Гей... на ярмарку... ох! ох, ох! — стогнала молодиця й більше нічого не казала.
Коли це в дверях з’явився чоловік з розтріпаним волоссям на голові. Він спіткнувся на порозі й трохи не дав сторчака.
— Слава Ісусу Христу! — ледве міг виговорити.
— Навіки-віків, амінь. А що це? Ваша жінка занедужала? — питаюся я в нього.
— Та... гей, та... ні... на ярмарку... на ярмарку в Кросценку,— чоловік захитався на ногах. Він і жінка, як видно, попилися на ярмарку в Кросценку. Тепер я зрозумів, чого панотець так налягав у проповіді, щоб люди були тверезі, не дуже пили горілки. Видно було, що тверезість не дуже процвітає в Карпатах...
Загадавши візникові їхати шляхом, ми пішли через поле та огороди навпростець. По садках, по сінокосах вешталися дівчата та хлопці вже не в чоботях, а в кербцях чи постолах. Ми вийшли на високий крутий шпиль, пануючий над селом. Вся долина Руського Потока розгорнулася перед мною, як пишно намальована картина. Гарна ця остання долина Руси-України! По обидва боки Руського Потока стояли два високі, але не круті гребені гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на морі піднялись рядом, а далі збіглися докупи краями, злилися і тут підскочили вгору високо, високо, бризнувши вгору білою піною. Цією піною були білі скелі, що стриміли на самому вершечку гори, заступаючи на схід сонця долину. Скелі стояли серед чорного ліску, ніби руїни старого замчища. Понижче них, на боці гори, знов витикалися білі шпичасті верхи скель серед невеличкого тёмного лісу. Здавалося, ніби там стояли в лісі церкви з білими банями. По обидва боки долини на ясно-зелених горах стриміли рядки чорних гостроверхих могил. Ці могили схожі то на голови сахару, то на піраміди, то на степові конічні могили. Всі вони обросли темним лісом зверху до самого низу. То були верхи: Гомля, Висока, Радієва, Рапштин, Гринь і др. Вони були схожі на якісь чорні гостроверхі оксамитові шапки, розкидані навкруги по гребенях гір, неначе їх розгубили якісь велетні-силачі після титанічної боротьби. Долина широка, просторна, з легенькими терасами. Серед самої долини внизу стримить зовсім ніби єгипетська піраміда з гострим верхом з чистого граніту; за нею було видко цілі лабіринти невисоких скель; одна між ними зовсім кругла, ніби башта лицарських замків. Зараз за Шляхтовою через усю долину тягнеться вал, ніби невисока гребля. Вона, очевидячки, прорвана посередині, і через ту прірву тече Руський Потік, неначе через ворота, а через ті ворота видно село Явірки з гарною мурованою церквою. За кам’яною пірамідою стікаються докупи потоки Чорна Вода й Біла Вода, і з них складається Руський Потік. Там, у щілинах гір, притулилось два присілки — Чорновода та Біловода. Вся долина дивно зелена, ніби тільки-но полита, неначе намальована дуже ясно-зеленою фарбою. Пишний куточок у Карпатах ця остання долина Руси-України з останніми чотирма селами! Ми довго стояли під хрестом і не могли доволі намилуватися тією оригінальною картиною.
Одначе був час вертатися додому. Ми зійшли із шпиля й рушили назад. З ярмарку їхали шляхтівські люди одним конем у дишлі і таки добре п’яненькі та веселенькі.
В цих останніх селах Руси-України добре задержалася народність та віра. Мова українська збереглася так само добре. Народ говорить доволі чисто галицькою вимовою, але дуже м’якою і мелодичною. Як я перший раз почув цю карпатську вимову, вона мені здалася схожою на сербську або словацьку. Тільки ті фурмани, що заробляють у Щавниці, говорять язиком трохи попсованим польщизною. Акцентують слова трохи по-польському, вдаряючи на передостанній склад. Я списав усі назвища хатні, господарські, назвища одежі, посуду, страви і знайшов мало слів, не схожих з українськими. Ось такі, напр., слова: постоли— кербці; штани — холосні (в нас холоші); солдатські штани — ногавиці; очкур — строканці; обрус, що носять жінки на плечах,— плахта, свита — гуня, намисто — пацьорки; спідниця — кабат, а на Венгерщині — плащеніца; чоботи — скірні; комин — димник; черінь у печі — ватра; стеля — навала; сволок — трагар; дійниця — дійник; картопля — зем’яки; куліш — куляша; вареники — пироги; поміст — диліни. В негоду як молодиці, так і чоловіки носять сердаки чи карпатські кожушки, вишиті червоними мережками, але шерстею наспід, не наверх. Вони так позвикали до цих кожушків, що й у гарячу пору аж сопуть од спеки та поту, але не скидають їх.