Вона залилася сльозами.
— Тюремщики обіцяли, що не будуть знущатися з тебе! — прошепотіла вона.
Та Міссіріллі змінився не тому, що з ним зле поводились. Близькість смерті збудила в його душі всі ті релігійні почуття, які відповідали його любові до свободи Італії. І коли Ваніна зрозуміла, що ця дивовижна зміна має моральну, а не фізичну природу, вона впала в страшенний розпач.
Міссіріллі мовчав. Ваніна невтішно ридала.
По якімсь часі П'єтро, трохи зворушений, озвався:
— Ваніно, ви єдина жінка в світі, яку я кохав. Проте бог навернув мене на іншу мету, і я весь віддався їй. Я помру у в'язниці — або ж загину в боротьбі за свободу Італії!
Знову запала мовчанка. Ваніна хотіла щось сказати, та не могла мовити й слова.
Нарешті Міссіріллі озвався знов:
— Служіння справі — річ нелегка, мій друже, але якби можна було виконати свій обов'язок перед батьківщиною, не зазнавши труду,— що тоді було б з героїзмом? Присягніться, що ви ніколи не будете шукати зустрічі зі мною.
І він поворушив рукою, намагаючись простягти її Ваніні.
— Якщо ви дозволите людині, котра була вам дорога, дати вам пораду,— будьте розважливі: одружіться з достойним чоловіком — вам його підшукав батько. Не кажіть йому про мене — йому буде тяжко почути це зізнання,— але й не шукайте зустрічі зі мною; будьмо віднині чужі одне одному. Ви пожертвували батьківщині великі гроші. Якщо колись Італія буде звільнена від тиранів, ці гроші будуть чесно вам виплачені з національної скарбниці.
Ваніна була приголомшена до краю: за всю розмову погляд П'єтро спалахував тільки в ту мить, коли він промовляв слово "батьківщина".
Нарешті до Ваніни прийшла на допомогу гордість. Нічого не відповівши Міссіріллі, вона простягла йому алмази й маленькі пилочки, заготовлені заздалегідь.
— Я візьму їх,— сказав П'єтро.— Адже я повинен втекти звідси. Але я не побачу вас більше ніколи, клянусь у цьому перед лицем усіх ваших доброчинств! Прощайте, Ваніно! Обіцяйте, що ви ніколи не писатимете мені, ніколи не шукатимете побачення зі мною. Віднині я цілком належу батьківщині. Я вмер для вас. Прощайте!
— Ні! — знетямлено вигукнула Ваніна.— Я хочу, аби ти знав, що я зробила з кохання до тебе!
І вона розповіла про свої старання врятувати його відтоді, як він пішов із замку Сан-Ніколо та здався легатові. Наостанку вона додала:
— Та це ще нічого! Я зробила з кохання до тебе значно більше!
І Ваніна розповіла про свою зраду.
— О, чудовисько! — задихнувшись від люті, закричав П'єтро й кинувся на неї, щоб убити її своїми ланцюгами.
Так воно й сталося б, якби на зойк Ваніни не прибіг тюремщик. Він схопив Міссіріллі.
— Забери це, чудовисько, я не хочу бути нічим тобі зобов'язаний! — вигукнув Міссіріллі.
І він, скільки дозволили ланцюги, жбурнув Ваніні пилки й алмази, а тоді швидко пішов геть.
Ваніна була знищена.
Вона повернулась до Рима.
Незабаром газети повідомили, що Ваніна Ваніні взяла шлюб з князем доном Лівіо Савеллі.
[1] К а р б о н а р і ї — члени таємної політичної організації, що існувала на початку XIX ст. В Італії; боролися проти чужоземного гніту, за возз'єднання Італії. Назва пов'язана з легендою про їх походження від середньовічних вуглярів. Згодом рух карбонаріїв виник у Франції, Швейцарії, на Балканах.
В е н т а — організація й місце зборів карбонаріїв у Франції, Іспанії, Італії.
[2] „Liberar d'Jtalia del barbari!" — бойовий клич Петрарки в 1350 р., повторений потім папою Юлієм II, Макіавеллі і графом Альф'єрі. (Прим. автора.)
[3] Л е г а т — тут: духовна особа, що її звичайно посилав папа римський з особливим дипломатичним дорученням у країну, яка не мала дипломатичних відносин з Ватиканом.
[4] Поблизу Ріміні в Романы. В цьому замку загинув знаменитий Каліостро. Місцеві жителі розповідають, що його там задушили. (Прим. автора.)
[5] Римський прелат не зміг би, звичайно, доблесно командувати армійським корпусом, як це робив не раз дивізійний генерал, що був міністром поліції в Парижі, коли Малле пробував підняти бунт; але він ніколи не дався б так легко заарештувати себе вдома. Він надто боявся глузувань своїх колег. Римлянин, який знає, що його ненавидять, завжди ходить при добрій зброї. Тут немає потреби з'ясовувати чимало інших дрібних відмінностей у поведінці й мові парижан та римлян. Нітрохи не применшуючи цих відмінностей, автор вважав своїм обов'язком сміливо їх описати. Римляни, які тут змальовуються, не мають честі бути французами. (Прим. автора.)
[6] "За власною спонукою" (лат.).