Андрій слухав його й не розумів, відкіля взялося було в його нахабне бажаная навчати таку досвідчену людину, як Микола. Просто дивно, та й годі. Замість того, щоб самому поради попрохати, він що задумав)
– Розкажи мені про тих, про вуличних,–зовсім принижено, з ніяковістю попрохав вія.
Він цікавився цими оповіданнями не тільки задля колючого, захоплюючого інтересу; вони давали також і фактичний матеріал на той випадок, коли він переможе в собі Святе Письмо й ті погляди, котрі диктувала йому сучасна громадська мораль, і то менше бруду бачив він у куплі, а самі повії починали здаватись йому якимись веселими й безжурними німфами, до котрих всі мусять звертатись за справжньою втіхою.
Микола ж любив і вмів розповідати про свої пригоди.
– Розказати про вуличних? З утіхою...тільки ці справи небезпечні через пошість,– можна загубити себе на все життя. Одначе, Бог милував, як бачиш... Пам'ятаєш ту гопкомпанію, що торік сиділа на задніх партах? Я там чимсь ніби обер-кондуктором був... От ми всією компанією так вечерком ходили по Херсонській вулиці – вона ж має певну репутацію – і зачіпали дівчаток...
Адже ж їх одразу видно: намазані, нафарбовані, звички особливі. Ти їй слово – вона тобі десять. На вулиці змовимося про ціну, а потім у номера. Ну, звичайно, не обходилось без приключок...
Тут Микола дотепно розповів, як вони не захотіли платити дівчині грошей за те, що вона їх погано цілувала, як дівчина плакала і як це взагалі було весело.
– Хлопці, йдіть чай пити,– залунав голос Миколиної матері, й Андрієві зроби лось трохи сумно.
– Чи покликали б нас пити чай, як би чули нашу розмову? – думав він.
– Ось ти лаєш мою Галинку,– казав Микола, коли чай був випитий.– А ти ж зовсім її не знаєш... бачив, може, з раз. Як що хочеш, то підем сьогодні до неї. Я у їх запросто буваю. Ти вільний?
– Сьогодні неділя. Вільний.
– Так ходім зараз, бо вже нерано.
Вони вийшли.
У Галі сиділи недовго, бо Андрій поспішав додому.
– Ну, що, як? – запитав Микола, коли вони повертались назад.
– Та вона симпатична... може, в неї й вдача гарна. Але ж все таки...
– Без усяких "але"! Отеє саме: вона симпатична і вдача у неї гарна,– зрадів Микола.
Весняна ніч уже обхопила й заповнила міста Всі будинки зробились сіруватими й здавались нижчими, ніж вдень, немов хотіли вони нахилитись до землі, з котрої підіймались свіжі пахощі маленької зеленої трави. Із відчинегого вікна линули на волю згуки роялю,– часом сумні, як журба, часом веселі, як сміх; на волі вони жваво розбігались геть навкруги, мов юрба рухливих діток, і помирали з тихим зітханням понад далекою річкою. Сновигали люди,– одні заклопотано швидко, інші поважно – тихо, але всі вони здавались одноманітними й бездушними, бо легка темрява ночі згладила на обличчях їх носи, очі й губи й злила все в одну сірувато-синю Пляму.
– А знаєш,– посміхаючись, сказав Микола,– на тім кварталі живе та... моя знайома, про котру я казав. Пам'ятаєш?
– Ну, що ж? Хай собі живе.
– А знаєш що? – таємниче зашепотів
Микола,– ходім до неї...
Він спершу хотів цим пошуткувати. Потім якось несподівано наважився дійсно іти і серце Його застукотіло швидше, а по тілу розлилась млявість.
Андрій же був припертий до стінки, бо питання було поставлено руба. Але він жахнувся: як після цього, прийшовши додому, * він буде цілувати неньку перед сном, коли?.. Здавалось, що всі вмент вгадають, де він був, скрізь про це будуть говорити...
– Що ти, батеньку! – в'їдливо обізвався він,– з глузду з'їхав? А Галя? Ти ж слово давав.
– Нічого, раз порушити можна... Погадай, я з самісінького Різдва тримаюсь... це вадить навіть... А Галя нічого, я ж її чисто кохаю... це нічого. Я ще більше її любить буду...– плутано переконував Микола й себе, й свого товариша, почуваючи, як голе бажання гадюкою охоплює його тіло.
– Ну, йди сам – рішуче промовив Андрій.
– Самому немає охоти... ходім укупі!..
– Хіба піти задля досвіду? – носилось у голові Андрія.– Треба ж коли-небудь у перший раз... Шкода, що повія, все таки, як це не чудно, я теж незайманість гублю... хотілось би загубити з чистою дівчиною... хоч взагалі все одно... але все-таки...
Серце його голосно билось; несвідома туга й жах чогось надзвичайного обхопили його й він перериваючимся голосом прошепотів:
– Ні, ні... я додому поспішаю, в мене діло є... хай іншим разом...
Микола по голосу Андрія побачив, що зараз як раз слушна пора, щоб його переконати.
– Ну, поступись мені один раз,– благаючим тоном просив він, зовсім уже загубивши волю,– ну, задля мене... Хіба ти хочеш, щоб я Галю занапастив... га? Підеш?
Ходім, або я більше тебе не знаю... Будь ласка.
– Ні, я поспішаю... в десять годнн мушу бути вдома.
Андрієві захотілось сісти серед вулиці й плакати довго і голосно.
– В'юсь об заклад на десять карбованців, що в десять будеш вдома! Це ж швидко, чверть години... зараз половина... Та ходім, кажу тобі!..
Микола міцно схопив товариша за руку й потяг за собою.
– Стривай, я сам піду,– похмуро промовив той.
Андрій почував страшенну слабість у тілі; ногами було занадто важко рушати. Іноді здавалось, що він зараз зомліє або й зовсім умре. Серце турботно тріпотіло, а голова зробилась великою і немов наллялась чавуном. Думки недоладним колобком поволі ворушились, довгі й болючі, залишаючи після себе якесь глибоке здивування, бо Андрій не міг їх ні зрозуміти, ні прогнати.
– Та пусти, я сам піду! – крикнув він, бачучи, що його все ще тримають за руку.
– Не вірю, побіжиш... тебе, як слона, треба вести.
Андрій покірно пройшов ще кілька кроків, а потім раптом вирвав руку й спинився.
– Авжеж ж там можна заразитись? – перелякано спитав він.– Правда? – а як це скоїться? Я боюся...
– Вовків боятися – в ліс не ходить,– роздратовано відповів Микола. – Скільки разів був я у неї і нічого... А як і заразишся трипером, то хіба велике лихо! Не мужчина той, хто на трипер не хворів.
Андрій взявся за дерево, щоб не так важко було стояти, і хотів з'ясувати собі те, що тільки що сказав Микола, але думки були не ті що треба, а голова важчала і постук серця голосно дзвонив у вухах. Він чогось посміхнувся. Потім спитав байдуже, ніби не чекав на це ніякої оповіді, а питав тільки за для формальності: